Червоногрудка

Четверту палату сповнювало хропіння. Було тихіше, ніж зазвичай вночі, ніхто не стогнав від болю, не прокидався з криком від кошмарів. Не було чути й міської сирени повітряної тривоги. Якщо цієї ночі не бомбардуватимуть, усе пройде значно простіше. Вона навшпиньки прокралася в палату, стала край ліжка і подивилася на нього. Він сидів у ліжку і при тьмяному світлі нічника з таким захопленням читав книгу, що не помічав нічого довкола. А поруч у мороці стояла вона. І на душі у неї теж був морок.

Помітив він її, коли перегортав сторінку. Він посміхнувся й відразу ж відклав книгу.

— Доброго вечора, Хелено. Я не знав, що ти сьогодні чергуєш.

Вона приклала палець до губ і підійшла ближче.

— А ти що, знаєш, коли хто чергує? — пошепки спитала вона.

Він посміхнувся.

— Я не знаю про інших. Я знаю лише, коли чергуєш ти.

— І коли ж?

— Середа, п’ятниця і неділя, потім понеділок і четвер. Потім знову середа, п’ятниця і неділя. Не лякайся, це щось на кшталт комплімента. Таж тут і голову більше нічим зайняти. А ще я знаю, коли Хадлеру ставлять клізму.

Вона тихо розсміялася.

— А ти не знаєш, що тебе виписують?

Він здивовано подивився на неї.

— Тебе посилають до Угорщини, — прошепотіла вона. — У Третю танкову дивізію.

— Танкову дивізію? Але ж це вермахт. Мене не можуть туди направити, я норвежець.

— Я знаю.

— А навіщо мені до Угорщини, я…

— Тихіше, ти розбудиш інших, Уріє. Я читала наказ. Боюся, з цим нічого не вдієш.

— Але ж це якась помилка. Це…

Книга сповзла з ковдри, з гуркотом упала на підлогу. Хелена нахилилася, щоб підняти її. На обкладинці, під назвою «Пригоди Гекльберрі Фінна», був намальований хлопчик-обірванець на дерев’яному плоту. Було видно, що Урія знервований.

— Це не моя війна, — сказав він, зціпивши зуби.

— І це я знаю, — прошепотіла вона й поклала книгу в його сумку під стільцем.

— Що ти там робиш? — запитав він.

— Слухай мене, Уріє, у нас мало часу.

— Часу?

— Чергові робитимуть обхід за півгодини. Тобі треба встигнути до того.

Він зняв з нічника абажур, щоб краще бачити її в темноті.

— Що відбувається, Хелено?

Вона проковтнула слину.

— І чому ти сьогодні не в халаті?

Цього вона боялася найбільше. Не того, що збрехала матері, ніби на кілька днів їде до сестри в Зальцбурґ. Не того, що підмовила сина лісничого довезти до шпиталю і тепер він чекав на неї під брамою. І навіть не того, що вирішила покинути всі свої речі, свою церкву і спокійне життя у Віденському лісі, щоб розповісти йому про все: як вона його кохає, як вона готова офірувати заради нього своїм життям, своїм майбутнім. Вона боялася помилитися. Ні, не в його почуттях — у них вона сумніву не мала. Але в його характері. Чи стане в нього сміливості й рішучості, щоб пристати на те, що вона збирається запропонувати? Як не є, а він уже зрозумів, що ця війна, яку вони ведуть з Червоною армією там, на півдні, — не його війна.