Амністія для Хакера
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-94-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Амністія для Хакера». Краткое содержание книги:
Дізнавшись про свою смертельну хворобу, головний герой вирішує мститися людині, яка колись зруйнувала йому життя. Але у відведений долею час він встигає перекваліфікуватись із комп’ютерного новачка на хакера, вийти на слід великих грошей, викрити злочинців, знайти справжнє кохання та врешті відновити справедливість. А несподівану розв’язку твору не вдасться відгадати навіть найкмітливішим поціновувачам жанру!
Витримавши хвилин двадцять, вона таки постукалася до його кімнати.
— Хто це був? — запитала з порога.
— Один мій друг, — відповів Борис, обертаючись до неї.
— До друзів не звертаються на «ви» і не кажуть «пробачте, що забрав ваш час»!
— Чому ні? — здивувався Борис. — Він старша, поважна людина.
— Усе одно. Хто він? Скажіть…
— Я ж тобі сказав.
— Ні, хто він взагалі? І як потрапив сюди? Звідки він знав, де вас шукати?!
— Я сам йому подзвонив, поки ти спала, і попросив зустрітися.
— Навіщо?
— Я зашився у комп’ютері.
— А він що, програміст?
— Так.
— Ви кажете неправду, — видихнула вона просто йому в обличчя, розпачливо хитаючи головою. — Ви брешете! Ніякий він не програміст. Він кілер! Ще крутіший за вас!
Сміх, який вирвався у Бориса після цих слів, виглядав дуже природно. Принаймні він хотів у це вірити. Тепер Наталка не повинна здогадатися, хто його гість насправді.
— Оце сказала… Тепер тобі в кожному буде ввижатися кілер або гангстер!
— Не в кожному, а цього видно наскрізь. У нього очі вбивці. У нього погляд убивці!
— Ти з глузду з’їхала? — Борис навіть покрутив пальцем біля скроні.
— Ні, у нього очі вбивці, — стояла на своєму Наталя. — Можливо, такий крутий кілер і не викаже себе очима, але він був виведений з рівноваги моєю появою на якусь секунду і за цей час виказав себе з головою. Коли він глянув на мене, очі його ясно сказали: «Та він з глузду з’їхав». Це про вас. Я не здивуюся, якщо ви вже отримали категоричну вимогу негайно прибрати мене.
— У тебе хвороблива уява…
— І це ще не все! — не в змозі зупинитися, вигукнула Наталя. — Є ще дещо, про що ви й не здогадуєтеся. Він і вас уб’є. Коли ви закінчите справи.
— Нормально, — Борисові набридло говорити на цю тему. — Вірити мені чи ні — це твоя справа. Можу лише повторити тобі — ніякий він не кілер. Іди вмийся і заспокойся.
— Ага, — покивала головою Наталя. — Добре. Туди вам і дорога. Щоб ви знали, він… Я перша його помітила. Коли я відчинила двері, він на вас дивився, а мене ще не бачив. Я ж помаленьку відчиняла і встигла помітити, як він дивився на вас. Як на мерця! Він уже знає, що вам кінець! Розумієте? Він уже знає, що зробить це. Тому і знітився, коли уздрів, що я бачу це! О Господи…
— Припини це, — попросив Борис, — бо мені вже млосно.
— Ви тільки з вигляду крутий такий, а насправді наївний і недалекий, — продовжувала насідати вона.
— Добре, — сказав Борис, — я вб’ю його перший. Влаштовує тебе? Домовились? Обіцяю тобі.
Вона не сказала нічого. З кам’яним обличчям обернулася і пішла геть. А Борис провів її довгим поглядом у спину. Ця дівчина, яку він вважав майже дитиною і яка мала б уміти лише розкладати шнурки на прилавку та рахувати копійки, насправді виявилася зовсім не такою недалекою, як йому здавалося спершу.
XVI. Полювання
Машина слідства знову набирала обертів. З допомогою хлопців з автостоянки було складено фоторобот невідомого «детектива», який, скоріш за все, був і розшукуваним кілером. Озброєні ним, а також розмноженими фотографіями Наталії Косовської люди Кобищі працювали з можливими свідками. І результат не забарився.
Наймолодший співробітник слідчої групи — Величко — вийшов на водія приватної таксомоторної фірми, який, за його словами, віз пізно ввечері за кілька днів після убивства чоловіка, схожого на фоторобот. Таксист добре запам’ятав його. Незнайомець у довгому плащі зупинив машину поблизу стоянки таксі на вулиці Промисловій, попросив відвезти його до магазину «Нічний діамант» і там зачекати. Залишався в магазині близько півгодини, після чого вони поїхали практично в той же район, але вийшов він у завулку поблизу вулиці Богдана Хмельницького. Виїхавши на місце, водій показав, де це сталося. З магазину незнайомець вийшов з фірмовим пакунком, у якому щось було. Цілу дорогу мовчав.
Попередивши колег, що в «Діамант» поїде особисто, Кобища зірвався з місця і за п’ятнадцять хвилин уже слухав свідчення продавщиць та двох охоронців. Усі вони впізнали чоловіка, який приходив пізно ввечері кілька днів тому.
— Він такий був… ну, дивний якийсь, — майже захоплено розповідала одна з продавщиць. — Зовні спокійний, а всередині, здавалося, наче пружина… Худорлявий такий, і погляд з-під густих брів рішучий, чи що… Словом, відчувалося — крутий мужик, хоч і пом’ятий якийсь… Ну, несвіжий! А запам’ятала я його тому, що він тут… чудив, одним словом. Хотів подарунок для жінки все одно який. Казав, щоб я сама щось вибрала, але таке, щоб їй сподобалося. Навіть ціна значення не мала…