Вогнем і мечем. Том перший

е було вже у другій половині березня. Трави буйно пішли рости, зацвіло перекотиполе, степ закипів життям. Уранці намісник, їдучи на чолі своїх людей, ніби плив морем, рухливою хвилею якого була колисана вітром трава. А довкола повно веселості й весняних голосів: криків, щебетання, посвистів, клацання, тріпотіння крил, радісного гудіння комах; степ бринів як ліра, на якій грала рука Господня.

Над головами у вершників яструби, ніби підвішені хрестики, нерухомо стояли в блакиті, клином летіли дикі гуси, пропливали шнури журавлів; а на землі — гони здичавілих табунів: ось летять степові коні, видно, як вони порють грудьми трави, летять, мов буря, і зупиняються як укопані, півколом оточуючи вершників; гриви в них розвіялися, ніздрі роздуті, очі здивовані! Можна подумати: вони ладні розтоптати непроханих гостей. Але ще мить — і вони враз зриваються, і зникають так само швидко, як з’явилися, тільки трави шумлять, тільки квіти миготять! Тупіт стих, знову чути лише пташиний гамір.

Ніби й весело, та є якась журинка у радості цій, гомінливо наче, а порожньо, — гей! — а широко, а просторо! Конем не дістати, думкою теж… Хіба що смуток цей, безлюддя це, степи оці полюбити і засмученою душею кружляти над ними, на їхніх могилах спочивати, голоси їхні слухати й відповідати їм.

Був ранок. Великі краплі блищали на чорнобилі й бур’янах, свіжі подуви вітру підсушували землю, на якій після дощу стояли широкі калюжі, що розлилися озерцями і сяяли на сонці. Загін намісника рухався поволі, бо важко було поспішати, коли коні часом по коліна провалювалися у розмоклу землю. Але намісник не давав їм довго відпочити на могильних буграх — він квапився водночас зустрітися і попрощатися.

Десь опівдні наступного дня, проїхавши шмат лісу, побачив він вітряки Розлогів, розкидані по пагорбах і по ближніх курганах. Серце у нього в грудях загупало, як молот. Ніхто на нього там не чекає, ніхто не знає, що він приїде: а що скаже вона, коли його побачить? А он, он уже й хати підсусідків, що потопають у молодих вишневих садках; далі розкидане село холопів, а ще далі завиднівся і колодязний журавель на поміщицькому майдані.

Намісник здибив коня і погнав його чвалом, а за ним кинувся супровід — так і летіли вони селом із брязкотом і криками. Тут і там селянин визирне із хати, подивиться, перехреститься: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-під копит летить так, що не пізнаєш, хто скаче. А вони тим часом доскакали до майдану і зупинилися перед зачиненими ворітьми.

— Гей ви там! Хто живий, відчиняй!

На гомін, стукіт і собачий гавкіт поприбігали із двору люди. Від страху поприпадали вони до воріт, думаючи, що це наїзд.

— Хто такі?

— Відчиняй!

— Князів дома немає.

— Відчиняй же, поганський сину! Ми від князя із Лубен!

Нарешті челядь упізнала Скшетуського.

— А, це ваша милость! Зараз, зараз!

Ворота відчинилися, аж тут і сама княгиня вийшла на ґанок і, затуляючи очі долонею, дивилася на прибулих.