Капітани піску. Габрієла
- Автор: Амаду Жоржи
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Вища школа"
- ISBN: 5-11-002355-7
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Капітани піску. Габрієла». Краткое содержание книги:
— Не наступіть дівчині на обличчя, сеньйоре…
Юнак подивився на Педро і вже хотів йому щось відповісти, але дівчина побачила малюнок Професора і звернула увагу свого приятеля:
— Як гарно! — і заплескала в долоні, мов дівчинка, якій подарували ляльку.
Молодик усміхнувся. Повернувся до Педро Кулі:
— Це ти намалював, хлопче?
— Ні, мій товариш, художник Професор…
Професор додавав останні штрихи до елегантних вусиків на портреті молодика. Потім узявся довершувати малюнок постави дівчини. Молода пара сміялась, і дівчина повисала на руці свого товариша. Той врешті витяг гаманець і кинув монету в два мільрейси. Педро Куля перехопив її на льоту. Закохані пішли далі, а малюнок залишився на хіднику. Кілька жінок, вертаючись з базару, побачили малюнок здалеку, і одна сказала:
— Ходімо подивимось. Це схоже на рекламу нового фільму з Баррімором… Кажуть, що то про кохання…
Педро Куля і Професор почули це й зайшлися сміхом, а далі, обійнявшись, пішли вештатися вулицями міста.
Біля урядового палацу вони зупинилися знову. Професор присів з крейдою в руці, чекаючи, чи не вийде, бува, з трамвая який-небудь «об'єкт». Педро Куля посвистував собі, стоячи біля нього. Невдовзі вони вже мали гроші на добрий обід, та ще й на дарунок для Клари, коханої Божого Улюбленця, в якої того дня були іменини.
Одна бабуся дала за свій портрет десять тостанів. Бабуся була негарна, і Професор відобразив у портреті всю її непривабливість. Педро Куля зауважив:
— Якби ти зробив її вродливішою і молодшою, вона б дала більше.
Професор засміявся.
Так вони провели ранок: Професор — малюючи портрети перехожих, Педро Куля — збираючи срібні чи золоті монети, які їм кидали. Опівдні з'явився чоловік, який курив сигарету в мундштуці. Педро Куля побіг попередити Професора:
— Намалюй-но отого. Скидається на те, що в цього «об'єкта» купа грошей.
Професор почав малювати худорляве чоловікове обличчя. Довгий мундштук, кучеряве волосся з-під капелюха. У руці чоловік ніс книгу, і в Професора з'явилося бажання намалювати, як він читає книгу. Чоловік уже минав їх, коли Педро Куля покликав його:
— Погляньте на свій портрет, сеньйоре. Чоловік вийняв з рота мундштук.
— Що ти сказав, синку?
Педро Куля показав на малюнок, над яким трудився Професор. Чоловік на малюнку був зображений сидячи, але під ним не було ні крісла і нічого іншого, він ніби сидів у повітрі, покурював люльку і читав книжку. Кучеряве волосся вибивалося у нього з-під капелюха. Чоловік уважно роздивився малюнок, він оглядав його з різних боків, але не казав нічого. Коли ж Професор закінчив свою працю, чоловік запитав його:
— Де ти вчився малювати, любий мій хлопче?
— Ніде.
— Як же це так?
— А ось так, сеньйоре.
— І як же ти малюєш?
— Коли мені хочеться, беру крейду й малюю.
— Отже, ти ніколи не вчився малювати?
— Ніколи, сеньйоре.
— Можу підтвердити, — втрутився Педро Куля. — Ми живемо разом, я знаю.
— Тоді це справжнє покликання, — пробурмотів чоловік.
Він знову почав роздивлятися малюнок. Глибоко затягнувся сигаретою. Обидва хлопці захоплено дивилися на його мундштук.
— Чому ти намалював, що я сиджу і читаю книгу?
Професор почухав потилицю — йому важко було це пояснити. Педро Куля хотів був сказати, але змовчав. Врешті Професор пояснив:
— Я подумав, що сидіти вам краще підходить. — Він знову почухав потилицю. — Я сам не знаю…
— Це справжнє покликання, — знову пробурмотів той, здивований відкритим талантом.
Педро Куля чекав на монету, тим більше що поліцейський уже позирав на них з підозрою з рогу вулиці. Професор милувався чоловіковим мундштуком, довгим, з випаленим візерунком — справжнє диво. Але чоловік вів далі:
— Де ти мешкаєш?
Педро Куля не дав Професорові відповісти:
— Ми живемо у Солом'яному містечку…
Чоловік сунув руку до кишені й дістав візитну картку.
— Ти вмієш читати?
— Вмію, сеньйоре, — відповів Професор.
— Там моя адреса. Я хочу, щоб ти зайшов до мене. Можливо, я зможу щось для тебе зробити.
Професор узяв візитну картку. Поліцейський попрямував до них. Педро Куля попрощався:
— До побачення, докторе.