Журавлиний крик

Так вони вийшли до дороги. У широкому виярку обіч неї, поряд з містком через замерзлий струмок, на галявці між кущами стояло кілька безладно розставлених критих брезентом машин. Земля між ними була витоптана і строката від плям пального та мастила, тут же валялось кілька бочок. Солдат у комбінезоні, відставивши руку, ніс до машини важку каністру. Два інші нахиляли бочку, з якої лився у відро бензин. Передній конвоїр Климченка щось запитав у солдата з каністрою, той, ляснувши по стегну рукою, відповів, і вони звернули вбік, де під обривом яру чорніли двері землянок.

Спершу Климченку здалося, що тут штаб і, перш ніж розстріляти, йому вчинять допит. Але, роздивившись, він засумнівався в тій своїй думці. Землянок було лише дві; ні телефонів, ні звичайної штабної метушні тут не помічалося. Передній німець відчинив пофарбовані під дуб, очевидно зняті в якомусь будинку, двері з шибкою-віконцем у верхній фільонці і зайшов до землянки. Слідом, підштовхнутий конвоїром, упхався Климченко, і двері захряпнулися.

Лейтенант ступив на хисткі, нестругані дошки. В обличчя вдарило жаром натопленої залізної грубки, смородом диму. На застеленому ковдрою столі лежали папери, горіла низенька стеаринова плошка. Якийсь моложавий ще офіцер у куценькому, з розрізом, мундирчику метнувся до того, що ввійшов, аж загойдався вогник, і стукнув підборами. Поки вони про щось герготали, Климченко, розімліваючи від тепла, оглянувся. Ззаду крізь шибку в фільонці соталося тьмяне світло хмарного дня; разом з вогником у плошці воно, проте, осявало передню стіну, всю заклеєну безліччю однаковісіньких плакатів, на кожному з яких пикатий червоноармієць їв юшку з плескатого казанка й зовсім дурнувато усміхався німцеві в касці, що попліскував його по плечу з такою самою неприродною, дерев’яною усмішкою на обличчі. Під плакатом, мабуть, з десяток разів повторювався підпис російською та німецькою мовами. Плакат цей спантеличив Климченка і остаточно переконав, що це не штаб. Тоді що? Гестапо? Який-небудь пропагандистський відділ?

Поки німець у мундирчику про щось доповідав, високий у шинелі, не знімаючи з рук чорних замшевих рукавичок, скинув тільки кашкета, відкривши виголену до блиску голову, і, підійшовши до стола, перебрав папери.

На двох аркушах трохи затримав увагу, але потім відклав і їх своїми чорними пальцями й щось сказав. Той, у тісному мундирчику, зиркнув на Климченка, і лейтенант здогадався, що йдеться про нього. Він стримано стояв біля порога поруч з конвоїром; німці заговорили вже всі троє, конвоїр зняв із себе його сумку, дістав із-за пазухи й віддав бритоголовому пачку паперів. Климченко впізнав червону обкладинку своєї командирської посвідки, комсомольський квиток, посвідки про нагороди, розрахункову книжку, довідки про поранення.