Варіант №1. На альпійській верховині
- Автор: Крумов Борис
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Варіант №1. На альпійській верховині». Краткое содержание книги:
— Не зовсім. Тебе не тягне в Болгарію?
— Звичайно, є чимало такого, що я полюбила там на все життя. Там, де росла, де гуляла, місця, пов'язані з тим чи іншим дорогим спомином. Люблю недоторканість ваших гір, якщо ви їх зберегли такими, якими я їх знала. Люблю деякі ваші смачні страви, що їх мама готувала у святкові дні. Але є й багато такого, через що не можу любити Болгарію, або, точніше, не люблю тих, хто нею керує. Вони позбавили мою матір багатої спадщини, конфіскувавши фабрики, магазини, контори її батька… Ну, і ще не задоволена твоя цікавість?
Я кивнув. Вона пригальмувала і повернулася до мене:
— Тільки усе це — між нами, бо…
— Бо ти така ж Дейвіс, як я Огнян і як полковник Кларк…
Мері ще зменшила швидкість і приклала палець до вуст:
— Не заходь так далеко і не зачіпай особу начальника, якщо хочеш спокійної і певної роботи.
— Слухаю, пане заступник начальника!
Вона поправила мене:
— Заступник заступника.
ШЛЯХ ДО ТОРГІВЛІ
Був саме урок англійської мови, коли мене викликав охоронець. Поява цього чоловіка — щоб не сказати: горили! — завжди непокоїла мене.
У коридорі він сказав:
— Внизу на вас чекає машина пана Кларка. Він просить вас до себе.
Я поволеньки пішов. Мене підштовхнув голос охоронця:
— Будь ласка, швидше.
Раз Кларк викликає мене туди, значить не може статися нічого лихого. Найстрашніше трапляється не в інформаційному центрі, а на віллі.
Секретарка Кларка сказала, що в нього сидить якийсь болгарин і щоб я зайшов без стуку, сів і тримався як своя людина.
Так і зробив… Недбало привітався, зручно сів у крісло Кларка, закинув ногу на ногу й запалив сигарету. Полковник подзвонив, звелів принести мені каву. І продовжував розмову з відвідувачем.
Між 1950 і 1954 роками з Болгарії до Туреччини переселялися деякі люди. Цей, що сидів у кабінеті, був з-поміж тих. Чоловік років за тридцять, у поношеному одязі.
— Коли я одержував документи в Софії, на майдані за колишнім царським палацом побачив вантажну машину з селянами, здебільшого чоловіками, але були й жінки. їх вивели із столичного управління міліції. Люди були в подертому вбранні, чоловіки неголені. Цілий тиждень їх тримали без їжі, на обличчях видно було засохлу кров. їх посадили в машину, й один чоловік сказав…
Кларк запитав:
— Що за один?
— Стояв коло мене, усе бачив і переморгувався з водієм вантажної машини. Йому можна вірити, надійна людина. Так ото він казав, що всіх зараз повезуть на розстріл, бо вони виявили незадоволення сільськогосподарськими кооперативами й хотіли їх знищити. Посадили їх у машину. Дехто заплакав, хтось сховався під тентом, видно, упав, бо не міг більше триматися на ногах від голоду і побоїв. У кабіну сіли два міліціонери з автоматами. Машина поїхала. За нею поїхав і джип, повний міліціонерів. Інші розігнали народ, що зібрався. Мій знайомий повів мене слідом за машинами. Гаразд, але як їх наздоженеш? Тоді чоловік узяв таксі, і ми помчали до того місця, де Іскир перетинає Балкан. Там вийшли з машини, мій знайомий заплатив, скільки належало. Багатенько вийшло, йому не вистачило грошей, то я додав. Сіли при дорозі. В якийсь мент почули стрілянину, та таку, наче ціле відділення кулеметів стріляло. «Побили їх, — сказав знайомий. — Зараз вантажна машина проїде порожня». Так і сталося. Тоді ми дочекалися поїзда й повернулись до Софії.
«Свідок» цієї «розправи» з болгарськими селянами подивився на мене, щоб зрозуміти, яке враження справила його розповідь. Подивився на мене і Кларк. Добре, що я саме курив і переді мною стояла кава, то я зміг приховати свою лють.
Кларк устав і подав йому руку:
— Дякую за цікаву інформацію. Почекайте біля секретарки, вона передасть вам гонорар.
Відвідувач вийшов з глибоким поклоном, який скидався на мусульманський.
— Що ви скажете? — запитав полковник.
— Чиста брехня.
— Я теж так думаю, але все-таки вирішив вислухати його.
— У кооперативних господарствах трапляється незадоволення комуністичними керівниками, є й розгромлені господарства, певно, є й арештовані ватажки. Але постріляти людей — це абсолютно нереально.
— Так, так… Мене нема чого переконувати. А все ж хотів його вислухати.
«І подивитись, як я реагуватиму», — подумав я. Запитав:
— Тоді навіщо ви дали йому гонорар?
— Бо увагу до нашої інформаційної служби треба заохочувати.