Вибрані твори в двох томах. Том II

Всі миттю кинулися до своїх парт, загуркотіли кришками, зашелестіли сторінками книг, замовкли. Тільки курява ще сірим серпанком пливла в повітрі.

Ілько зареготав, безмірно радий, що обдурив і налякав усіх. Потім поважно, випнувши живіт і груди, підійшов до столу, сів на вчительський стілець і, наслідуючи Євграфа Євграфовича (а в нього це добре виходило, він взагалі умів перекривляти людей), сказав:

— Сьогодні ми з вами поговоримо про Сіцілію. Левко Лебідь, прошу до карти.

У моєму серці ще не вляглося кривдне почуття після сутички з Марією Степанівною. А тут ще й цей на нервах грає. Он увесь клас регоче!

Я підійшов до Ілька і, відчуваючи, як у мене смикаються губи, процідив:

— Перестань дурня корчити… І не смій більше називати нашого директора Географом Географовичем!

Ілько здивувався:

— Тю на нього!.. Ти що, блекоти об'ївся?

— А я кажу, не смій!.. — ступив я загрозливо до Ілька.

— Та йди ти!.. — він штовхнув мене ліктем у живіт. — Влюбився ти в того Географа Географовича, чи що?.. Чи, може, після розмови в учительській?..

Але я не дав йому докінчити. Схопив за груди і смикнув до себе так, що ґудзик на сорочці відірвався.

Ілько довго не роздумував. Кинувся на мене. Ми зчепились і покотилися по підлозі. Дівчата знову заверещали. А хлопці почали нас розбороняти. Одні тягли Ілька, інші — мене.

Ніхто й не помітив, як до класу тихо зайшов Євграф Євграфович. Але ось хтось шмигнув на своє місце, змовк… Потім ще хтось, і ще… Тільки ми з Ільком ще борюкались, не бажаючи поступитись одне перед одним. В тиші, що залягла, чулось тільки наше сопіння та стогін. Але ось уже й до нашої свідомості дійшло, що в класі щось змінилося. Ми водночас побачили Євграфа Євграфовича і розчепили руки.

Євграф Євграфович, мабуть, вирішив, що ми не бились, а просто боролись. Він подивився на нас, розхристаних і жалюгідних, довгим докірливим поглядом і тихо, але виразно сказав:

— Поправте на собі галстуки, одяг і сідайте на місця. Наче нічого й не сталося, він почав урок.

Всього можна було чекати, тільки не цього.

Я сидів і гадав: а може, Євграф Євграфович зараз не хоче зривати урок і покличе нас в учительську після дзвінка?..

Але ні того дня, ні наступного ніхто нікуди нас не викликав.

І, коли ми переконалися, що нас уже й не викличуть, я сказав Ількові:

— Тепер тобі ясно, який Євграф Євграфович?

— Ясно, — відповів він. І ми помирились.

Правда, подія ця не минула для нас з Ільком марно. Живучи щодня під страхом, що нас викличуть, ми стали уважніші на уроках та краще готували домашні завдання.

Так-сяк ми все-таки позбулися двійок. І обидва перейшли до шостого класу.

І ось тепер я — шестикласник.