Крістіна

Мотель «Райдуга» справді був досить хріновим. Одноповерховий, з потрісканим покриттям паркувального майданчика, дві літери в неоновій вивісці не горіли. То було якраз таке місце, де можна очікувано знайти пристаркуватого вчителя англійської. Я розумію, яке депресивне враження це все справляє, але така правда. А завтра він здасть свою машинку «Герц» в аеропорту й полетить додому в Передайз-Фоллз, штат Огайо.

Мотель «Райдуга» нагадував гериатричну палату. Старенькі сиділи перед своїми номерами в дачних кріслах, наданих керівництвом мотелю для цих потреб, схрестивши свої кістляві коліна, у підтягнутих догори на волохаті гомілки білих шкарпетках. Усі чоловіки, худорляві й жилаві, скидалися на літніх альпіністів. Більшість жінок були пухкі від пост-п’ятдесятирічного жиру й безнадії. Відтоді я не раз помічав, що існують мотелі, населені людьми, яким за п’ятдесят, — ніби вони дізнаються про такі місця, коли телефонують на гарячу лінію «Старість, але радість». «Привозьте свою гістеректомію[54] та збільшену простату в не надто мальовничу місцину, де розташовано мотель “Райдуга“». «Кабельного ТБ нема, зате в нас є “Магічні пальці”[55], усього четвертак за сеанс!» Перед тими номерами я не побачив жодної молодої людини, а іржаві гірки дитячого майданчика збоку стояли порожні, і гойдалки відкидали на землю довгі тіні. Над вивіскою вигнулася неонова веселка. І дзижчала, як рій мух, зловлених у пляшку.

Лебей сидів перед номером 14 зі склянкою в руці. Я підійшов до нього й потиснув руку.

— Хочеш газованки? — спитав він. — В офісі є автомат, який її видає.

— Ні, дякую, — відповів я. Потім узяв перед порожнім номером пластмасове крісло і вмостився в ньому поруч.

— Тоді я розповім тобі все, що знаю, — своїм тихим культурним голосом сказав він. — Я на одинадцять років молодший за Роллі, і досі тільки вчуся бути старим.

Я ніяково посовався в кріслі й нічого не сказав.

— Нас у сім’ї було четверо. Роллі був найстарший, я — наймолодший. Наш брат Дрю загинув у Франції в сорок четвертому. Він і Роллі намірялися на кар’єру в армії. Ми виросли тут, у Лібертівіллі. Тільки Лібертівілль тоді був значно, значно менший — розумієш, таке собі село. Досить мале, щоб тут були свої й чужі. Ми були чужі. Злидота. Слабаки. З бідного району. Який завгодно штамп обирай, не помилишся.

Він іронічно всміхнувся в присмерку й налив собі в склянку ще «Севен-Апу».