Крістіна

— Містере Лебей! — засапано видихнув я. — Містере Лебей?

Він запитально підвів погляд.

— Вибачте, — сказав я. — Мені шкода, що знову вас турбую.

— Та нічого, — відповів на це він, — але, на жаль, те, що я сказав твоєму другові, досі в силі. Я не можу йому дозволити тримати машину в гаражі.

— Це добре, — видихнув я.

Його кущасті брови поповзли вгору.

— Машина, — сказав я. — Та «фурія». Вона мені не подобається.

Він усе так же дивився на мене, мовчки, не кажучи ні слова.

— Мені здається, вона не надто корисна для нього. Може, звісно, я й… не знаю…

— Ревнуєш? — тихо запитав він. — Той час, який він проводив з тобою, тепер безроздільно належить їй?

— Ну, так, ага, — кивнув я. — Ми з ним уже давно дружимо. Але я… я думаю, це ще не все.

— Не все?

— Ні, — я роззирнувся, щоб глянути, чи не бачить нас Арні, і поки я на Лебея не дивився, нарешті зібрався з духом викласти все як є. — Чому ви сказали йому здати її на брухт і забути? Чому сказали, що вона — ніби погана звичка?

Лебей не відповідав, і я злякався, що йому нема чого сказати — принаймні мені. Та зрештою, так тихо, що я ледь розчув, він спитав:

— Синку, а ти впевнений, що це твоє діло?

— Я не знаю. — Раптом мені здалося дуже важливим подивитися йому в очі. — Але, ви розумієте, я переживаю за Арні. Не хочу бачити, як він вляпується в неприємності. А через цю машину він уже в них устряг. Я не хочу, щоб ситуація погіршувалася.

— Приходь до мене сьогодні ввечері в мотель. Він недалеко від виїзду з триста сімдесят шостої на Вестерн-авеню. Зможеш знайти?

— Я латав асфальтом боки того з’їзду, — я простягнув руки. — Досі мозолі на руках.

Я всміхнувся, але він мені усмішкою не відповів.

— Мотель «Райдуга». Біля початку виїзду їх два. Мій — дешевий.

— Дякую, — не в тему відповів я. — Слухайте, справді, це…

— Може, це й не твоє діло, і не моє, і взагалі нічиє, — сказав Лебей тихим учительським голосом, що так разюче відрізнявся від несамовитого рипу голосу його брата (та водночас моторошно його нагадував).

(а то чи не найприємніший запах у світі… ну, крім бабської поцьки хіба)

— Але прямо зараз можу тобі сказати от що. Мій брат був нехорошою людиною. Я підозрюю, що єдиним, що він по- справжньому любив у своєму житті, був той «плімут-фурія», який купив твій друг. Тому це діло може бути між ними двома й тільки між ними, хоч би що там ти мені розказував чи я тобі.

Він посміхнувся мені. Посмішка була неприємною, і в ту мить я виразно побачив, як його очима на мене дивиться Роланд Д. Лебей. І здригнувся.