Вільний світ

Тебе нема, але щось же залишилося? Спогади, у яких ти – і – я, де я – і – ти – досі разом. Ці спогади легким серпанком огортають мене. Тішуся ними. Їх не стерти. Не знищити. Вони – живі. Вони – мої.

Вертаються помалу фронтовики… Поки що інваліди. Скільки вже таких безногих – безруких – потовчених – потрощених? То тут, то там – на милицях, із порожнім рукавом сорочки, заправленим за міцний армійський ремінь. А скільки ще буде? Скільки? Але ж… навіть отака половина людини краща за… За отой білий трикутник. Білий трикутник замість людини… І тоді вже пустка, діра, порожнеча…

Летять над Києвом білі трикутнички – паперові вістуни… Краще вже нічого, ніж така ось казенна визначеність. Стократ краще «пропалий безвісти», ніж оця припечатана правда без права на надію.

Якби ж у мене була хоч маленька (зовсім крихітна) надія… Але твоя мама… вона шукала мене. Довго шукала… (Нащо? Хай би краще й не знайшла ніколи.)

– Дочко! Уже не назву тебе так… Не будеш мені за дочку… Бо ж Роми вже нема…

Але ти є, Романе! Ти – в мені! І ти мій, Романе! Навіки мій! Мені відданий! У видноколі моєї пам’яті! Це нічого, що вже не буде того, запланованого нами, – ні дітей, ні спільного життя (щасливого), ні єдиного простору існування (хоч би й малесенької кімнатки в комуналці). Ти завжди будеш моїм єдиним. Моїм Романом.