Венера в хутрі

— Я покличу на допомогу! — не здавався я.

— Ніхто Вас не почує, — сказала Ванда. — І ніхто не завадить мені знову глумитися над Вашими найсвятішими почуттями і безкарно забавлятися Вами... — вела вона далі з сатанинською зверхністю, цитуючи мого ж листа. — Якою я Вам видаюся, лише жорстокою та безсердечною, чи може, стаю вже ницою? То якою? Ще кохаєте мене, чи вже ненавидите й зневажаєте? Ось Вам батіг! — вона простягнула батога грекові, той стрімко підійшов до мене.

— Не смійте! — крикнув я, тремтячи від обурення. — Від Вас я не потерплю...

— Це Вам лише так здається, бо я зодягнений в хутро, — відказав грек з легковажною усмішкою на устах і взяв з ложа свого соболиного короткого камзола.

— Ви неперевершений! — вигукнула Ванда, поцілувала його й допомогла одягнути хутро.

— Його й справді можна відшмагати? — запитав грек.

— Робіть з ним усе, що заманеться, — відповіла Ванда.

— Безчесна бестіє! — гнівно скрикнув я.

Грек уп'явся в мене своїм холодним поглядом тигра і, граючи м'язами, хльоснув у повітрі батогом. Я ж, прив'язаний, наче Мар-сій, змушений був спостерігати, як Аполлон готується здерти з мене шкіру.

Мій погляд безпомічно блукав кімнатою і врешті прикипів до стелі, де філістери осліплювали Самсона, що лежав біля ніг

Даліли. Картина видалася мені тієї миті символічною, одвічним уособленням пристрасті, жаги, кохання чоловіка до жінки.

"Кожен з нас, зрештою, є Самсоном, — подумав я. — І кожного з нас врешті-решт зраджує жінка, яку ми кохаємо, і неважливо, у що вона вбрана, — сукняну.робу чи соболине хутро".

— Що ж, дивіться, як я його приборкуватиму! — вигукнув грек, він вишкірив зуби, і його обличчя враз набуло отого кровожерного виразу, який налякав мене, коли я вперше його побачив.

Грек заходився мене шмагати — так жахливо, так немилосердно, що я судомно корчився від кожного удару, тремтів усім тілом від болю, й сльози котилися мені по щоках, а Ванда лежала на канапі, опершись на лікоть, у своєму хутряному манті й з моторошною цікавістю спостерігала за екзекуцією, хапаючись від сміху за живіт.

Годі й описати відчуття, коли з тебе на очах коханої жінки знущається щасливий суперник. Я знемагав від сорому й розпуки.

Та найганебнішим було те, що у своєму нужденному становищі — під батогом Аполлона і під супровід жорстокого сміху своєї Венери — я спершу відчув якусь фантастичну, надчуттєву насолоду. Однак Аполлон, удар за ударом, швидко вибив з мене усю поетичність відчуттів, аж доки я, стиснувши зуби від безсилого гніву, прокляв і свою хтиву фантазію, і жінку, і саме кохання.

З жахливою ясністю я нараз усвідомив, куди ще від часів Олоферна та Агамемнона заводила чоловіка сліпа пристрасть і жага, — у пастку, у тенета зрадливої жінки; Доводила до біди, рабства та смерті.

Я наче прокинувся від сну.

Я вже стікав кров'ю, я корчився, немов черв, розтоптаний ногою, а він безжалісно шмагав мене далі, і вона сміялася далі без жалю, водночас замикаючи спаковані валізи й одягаючи дорожнє хутряне манто. Вона ще сміялася, коли з ним попід руку йшла униз сходами і коли сідала до брички.