Венера в хутрі
- Автор: фон Захер-Мазох Леопольд
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: UkrLib
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Венера в хутрі». Краткое содержание книги:
* * *
Такою схвильованою я ще ніколи не бачив своєї левиці. Щоки їй палали, коли вона зістрибнула з брички перед своєю віллою, вибігла нагору сходами і кивком голови звеліла йти услід за нею.
Міряючи свої покої розмашистим кроком, вона заговорила з квапливістю, яка мене злякала.
— Ти повинен довідатися, хто отой чоловік з набережної! Ще сьогодні... негайно! О, який мужчина! Ти бачив його? Як він тобі? Кажи!
— Чоловік вродливий, — відповів я приглушеним голосом.
— Він такий гарний... — Ванда запнулася і в задумі оперлася на спинку крісла. — Мені аж подих перехопило.
— Я розумію, яке враження він на тебе справив, — мовив я; моя уява знову закрутила мене шаленим вихором. — Я й сам був вражений, можу собі уявити...
— Можеш собі уявити, — засміялася вона, — що цей чоловік — мій коханець і він січе тебе батогом, а ти млієш від насолоди під його ударами... А тепер йди собі!
* * *
Ще до вечора я все про нього вивідав.
Коли повернувся, вона ще була при повній параді, лежала на канапі, затуливши обличчя руками, зі сплутаним волоссям, що нагадувало лев'ячу гриву.
— Як він називається? — запитала вона зі зловісним спокоєм.
— Алексис Паподополіс.
— Отже, грек... Я кивнув.
— Дуже юний?
— Навряд, чи старший за тебе. Подейкують, він здобував освіту в Парижі й вважає себе атеїстом. На Кіпрі він брав участь у боях проти турків і, кажуть, відзначився там своєю расовою ненавистю та жорстокістю не менше, ніж хоробрістю.
— Одне слово, справжній чоловік! — загорілися очі у Ванди.
— Тепер він мешкає у Флоренції, — вів я далі. — Начебто несамовито багатий...
— Про це я не запитувала, — різко урвала вона мене. — Цей чоловік небезпечний. Ти не боїшся його? Бо я боюсь... Він має дружину?
— Ні.
— Коханку?
— Також — ні.
— До якого театру він ходить?
— Сьогодні ввечері він має бути на виставі в театрі Ніколіні, де гратиме геніальна Вірджинія Маріні, а також Сальвіні, найви-датніший з усіх живих митців Італії, а може, навіть Європи.
— Роздобудь мені квитки до ложі! Швидко! Поквапся!
— Але ж, господине...
— Хочеш скуштувати батога?
* * *
— Можеш почекати у партері, — звеліла Ванда, коли я поклав бінокля та програмку на балюстраду ложі й підсунув їй під ніжки ослінчика.
І ось я стою, припершись до стіни, щоб не впасти — від заздрості та люті... ні, "лють" не те слово... від смертельного жаху.
Я бачу її в ложі в блакитній муаровій сукні та просторому горностаєвому манті, накинутому на оголені плечі, а навпроти неї — його. Я бачу, як вони поглинають одне одного очима, для них сьогодні не існує ні сцени, ні Ламели Ґольдоні, ні Сальвіні, ані тієї Маріні, ані публіки і навколишнього світу.
А я? Ким є я цієї миті?...
* * *
Сьогодні Ванда ще на бал до грецького посланника. Чи знає вона, що зустріне його там?
Одягнулася принаймні відповідно. Важка, кольору морської хвилі сукня вишукано облягає її божественні форми, залишаючи відкритими глибоке декольте і руки; у волоссі, зібраному на потилиці палаючим вузлом, красується біла водяна лілія; зелені стрілки очеретяного листу спадають на плечі упереміш з кількома кучерями. Від колишнього хвилювання, лихоманного трему не залишилось і сліду. Вона спокійна, така спокійна, що від того спокою мені кров стигне в жилах, а від її погляду холоне серце. Спроквола, з утомленою, млявою величавістю піднімається вона мармуровими сходами, недбало скидає з пліч своє вишукане манто і, невимушено ступаючи, заходить до зали, заповненої сріблистим серпанком від диму сотень свічок.
Знетямлено я дивлюся якусь мить їй услід, потім піднімаю з підлоги її хутро, яке висковзнуло мені з рук, а я й не помітив. Воно ще береже тепло її пліч.
Я цілую те місце, на очі мені набігають сльози.
А ось і він.
У своєму чорному оксамитовому камзолі, обшитому понад всяку міру соболиним хутром — вродливий пихатий деспот, для якого людське життя і душа — лиш нікчемна забавка. Він зупиняється у передпокої, гордовито озирається навкруги і зловісно довго не зводить з мене очей.
Від його крижаного погляду мене знову охоплює смертельний жах, передчуття, що ця людина здатна полонити її, прикувати й підпорядкувати собі, я відчуваю пекучий сором перед його свавільним чоловічим началом, заздрість та ревнощі.
Яким же слабким і скутим покручем-примарою я себе почуваю! Та найганебніше те, що я хотів би його ненавидіти, однак не можу... Як сталося, що з-поміж юрби лакеїв він вирізнив мене, саме мене.
Неповторно шляхетним кивком голови він підкликає мене до себе, і я — супроти свої волі — підходжу.