Крута компанія
- Автор: Біла Надія
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Академія
- ISBN: 978-966-580-504-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Крута компанія». Краткое содержание книги:
Ненаситне Я юних героїв повісті хаотично рветься пізнати себе в собі й себе в іншому, бо вже так хочеться щастя. І в певний момент до них приходить усвідомлення, що кожен крок, навіть помилковий, не забирає можливості зробити ще один — правильніший.
— Чи ти так розповідаєш, — вона знизує плечима. — Після першого побачення заманив тебе до себе, типу книжок якихось дати. Ну, це зрозуміло — потрібен привід. Але ж він не сказав, що в нього вдома нікого немає.
— А хіба про це оголошують заздалегідь? — кажеш ти. — І це було не перше побачення. Ми до цього зустрічалися.
— Тричі ходили разом на якісь туси, у натовп? Тоді ти з моїм Олегом теж зустрічалася, і з Пашкою, і навіть зі Стахевичем. Принаймні з ними ти провела значно більше часу.
Дякувати Богові, що вона про Дімку не згадує.
— А ще, — не зупиняється Каринка, — того разу, ну, вперше… Він хоч тебе запитав, чи ти хочеш?
— Але ж я не відмовилася, — і всередині ворушиться щось неприємне, воно росте й заважає. Тобі хочеться Сашка захистити, бо Каринка на нього нападає. А те, що ти його ненавидиш, — то так і є, звичайно. Просто все має бути по-чесному. Адже вона перекручує.
— Але й не погодилася! — вигукує Карина, а ти обертаєшся до дверей: причуваються шерехи в коридорі. — Чому ти тоді ревіла, коли від нього пішла? І чому ти мені нічого не сказала?!
— Я не знаю… — пхикаєш ти. — Я Мірці розповіла.
Карина переможно на тебе дивиться, угукає. Ви мовчите пару секунд. Чутно, як у кухні дзвенить посуд і працює телик.
— А в тебе з ним оргазми були? — раптом питає Карина.
Ти червонієш. Ти — розпухлий від сліз, розчавлений помідор.
— Я думаю, що вони… ну, теє… не завжди бувають, — ти опускаєш очі. — Я про це читала. Що все залежить від багатьох чинників, і як це працює, точніше, спрацьовує. Або ні. Тобто як саме жінка отримує задоволення… — і затнулася.
Жах, яка зануда! Що тут такого, звичайнісінький секс — повсякденна справа. Усі цим займаються.
— А що ти з ним відчувала в ліжку? — Карина, напевно, не розуміє, як тобі соромно.
Соромно! Соромно! Соромно!
— Ну, щось приємне… Мабуть.
— Міла, блін, що за дитсадок! — Карина хапає тебе за руки. — Ми з тобою дорослі люди. Ти ж не перед мамою зараз сидиш! Ми одна одну знаємо все життя. Запитай у мене, чи кінчаю я з Олегом.
Ти вже не просто червонієш, ти покриваєшся пурпуровими плямами, бо лице болить, як від опіків. Ти відчуваєш їх спочатку на щоках, потім на вухах, і як вони повзуть униз по грудях. Ти примушуєш себе, примушуєш, але на Каринку дивитися не можеш.
— Ти кінчаєш з Олегом? — питаєш ти з ідіотським смішком, адже тобі зовсім не смішно.
— Так, — серйозно каже Карина, — майже завжди. А якщо не кінчаю, то він питає мене чому. А Сашко в тебе питав?
— Ні.
— Тобто в тебе з ним жодного разу не сталося, а він навіть не помітив?!
— Я його так любила, — вже крізь сльози скавчиш ти.
— Гм, ясна річ, а він радо цим користувався. Мерзота!
— Він такий красивий і розумний, мені було з ним так цікаво, — плачеш ти. — А він обрав Дашу, тому що вона розумніша.
— Тому що вона в Америці, дурепо, і не лізе в його телефон. Теж мені, знайшла красеня. Огидний троль цей Сотник. І він, здається, себе твоїм хлопцем не вважав.
Сотник ніколи не казав тобі, що ти його дівчина. Каринка влучає в яблучко. Він ніколи не казав, що тебе любить. Каринка знову має рацію.
— Я сама в усьому винна, — кажеш ти. — Я все зробила сама. Відповіла йому у ВК. Приперлася до нього додому. На все погоджувалася. Тобто я все це заслужила.
— Ніхто на таке не заслуговує, — Карина тебе обіймає. — Я тепер знаю, чому Юлька його ножем штрикнула.
— Семенючка? — питаєш ти крізь забитий ніс. — Свого хлопця?
Каринка хитає головою:
— Юлька відважна. Вона себе захистила.
— Вона тільки вдарила його ножем, і він вижив. Це по-перше. А по-друге, вони з ним постійно були під кайфом.
— Тобто це Юлька в усьому винна? — питає Каринка, але тон у неї стверджувальний. — Що він її скривдив?
— Та я ж не це мала на увазі! — вигукуєш ти, а в пальцях відчуваєш дивний холод, який повзе по руках до голови. Тобі ніяково, ти наче не відчуваєш свого тіла.
— А чай вистигає, дівчата! — чутно з коридору. — Кохання приходить і йде, а шоколадки залишаються назавжди. Молочні. З горішками! М-м-м… — мама вже під дверима.
Ти дивишся на Каринку й не відводиш очей. Вона дивиться на тебе. І тобі зараз плювати, чи розпухле в тебе обличчя й чи тече з носа. Ти рада, що Каринка прийшла.
— Пробач мені, — знову кажеш ти.
— Це ти мені пробач, — каже Каринка.
Наближається весна. Учора ще гілочки були голими, а сьогодні на них з’явилися чорні родимки — з них скоро полізуть черв’ячки листочків. Ти вже розстібаєш комір куртки і шарф тягнеш униз, хочеться шкірою відчувати тепло. Холод ще не пішов, на вулиці хмари й сльота, але пахне весною, пташки щебечуть, природа прокидається і такі інші дурниці, про які вас примушує писати у творах з української літератури Валентина Дмитрівна.