Валеріан та місто тисячі планет

Валеріан зробив розворот на місці, слідуючи за цифровим компасом на зап’ястку. Потім він підняв голову і закліпав очима.

— Північ… схід… Лорелін, ти привела мене прямо в стіну!

— Ти ж сам сказав, що тобі потрібна найкоротша дорога!

Валеріан зітхнув: він і справді казав про найкоротшу дорогу. Потому клацнув по ґудзику на рукаві. За кілька клацань його польова форма перетворилася на тверду шкаралупу. На мить він затримався, щоб підготуватися до неприємного досвіду, а потім почав бігти.

Він робив це й раніше, а отже, знав, що фізично не завдасть собі жодної шкоди. Утім, навіть знаючи це, він щоразу, вганяючись із розгону в стіну, відчував, як йому тьохкає в животі.

Одначе ця цілком природна людська реакція не вповільнила його ані на мить. Валеріан розганявся, пробивався крізь чорну металеву стіну, і гонитва тривала далі. Він був у західній частині станції, у зоні мешкання гуманоїдів. Він рухався прямою, найкоротшою дорогою, трощачи коридори, вдираючись до приватних помешкань і прориваючись крізь торговельні зони та зони відпочинку.

Валеріан був настільки зосереджений на тому, що було перед ним, що якоїсь миті не помітив того, що було в нього під ногами, а певніше чого під ногами не було — він пробився крізь стіну, вилетів у відкритий космос і пірнув униз. Навколо нього пролітали різні невеликі кораблі — кожний у своїй справі, а чорні моноліти будівель були всіяні вогниками. Потоки пурпурно-червоного та синього освітлення позначали пішохідні тунелі, що з’єднували будинки між собою. Базові установлення його уніформи були запрограмовані на умови нормальної гравітації і мали перепрограмовуватися вручну. Отже, зараз він стрімголов нісся на один з пішохідних тунелів і, як ошпарений, намагався ввести код, який мав відімкнути функцію трощення його костюмом твердої матерії.

І часу в нього було якраз, щоб…

Валеріан розтрощив прозорий дах тунелю, аж тут його костюм дуже вчасно трансформувався, і він, хоча й на руки та коліна, але приземлився на підлогу коридору, замість того, щоб її пробити й вилетіти з іншого боку.

У коридорі було ще кілька людей, яких, звісно, налякала його поява. Вони відсахнулись, ухиляючись від прозорих уламків, що падали згори, але жодного з них не було поранено. З ними все мало бути гаразд, адже пролам від Валеріанового костюма, було відразу ж закрито захисним силовим полем.

— Алексо! — заволав він. — Налаштуй мені пересування поверхнями.

— Зараз, — хутко відповіла Алекса.

— Переналаштовано, — повідомила вона за мить.

Валеріан знову знявся з місця.

— Можливо, то була найкоротша дорога, але не найлегша, — важко дихаючи, заявив Валеріан Лорелін. Костюм захищав його від фізичних пошкоджень і давав йому додаткову силу, але ж швидкість залежала тільки від нього самого.