Амадока

Вона була білява, гарненька. Незважаючи на ненормальну виснаженість, на ключиці й ребра, які випирали з її тіла крізь одяг, на застиглі очі з темними колами довкруг, її зовнішність розтоплювала серце. Навіть серце бабусі. Вони залишили її собі. Це була моя мама, — сказала Зоя.

І Зоя почала розповідати про маму, відсунувшись від мене ще далі — на поріг балкона, і заховавшись за тюлем кольору слабкої чайної заварки. Я бачив лише її ступні, які постукували по лінолеумі. Зоя розповідала про невловну сутність, до якої не можна було торкнутись, навіть перебуваючи з нею поруч. Навіть горнучись до неї й обіймаючи, неможливо було отримати відчуття обіймів.

Вона ніколи не підвищувала на мене голос, — говорила Зоя. — Але я й ніколи не мала певности, чи підозрює вона про моє існування. Іноді я помічала її погляд, звернутий на мене, і аж заходилась від щастя: кидалася до неї з розкритими обіймами або навпаки — завмирала, не зводячи з неї очей, широко усміхаючись або починаючи плакати. Але вже за кілька митей розуміла, що вона дивилася на щось інше, на щось, заховане в ній усередині. На людей, яких я ніколи не знала і які були для неї набагато ближчими від мене. Я так хотіла довідатись, хто вони, аби бодай таким чином до неї доторкнутися: її вовча родина чи лісові бандити? З ким залишилось наповнення моєї мами там, у минулому, коли вона була маленькою дівчинкою? З ким їй так добре, що вона не хоче, не може навіть миті побути поруч зі мною?

Я розбивала собі коліна, падала на кожному кроці і безперервно хворіла. Я розбивала тарілки і склянки, рвала одяг, вимащувала себе і все навколо томатним соусом, зеленкою, багнюкою, зубною пастою. Я пхала в розетку дротики. Я намагалася перелізти через перила на балконі. Я ховалась у шафах і під ліжками й сиділа там цілими днями, аж доки дід мене не знаходив. Мама ніколи навіть не починала шукати. Жодного разу вона так і не помітила мого зникнення.

Чим вона займалася? — повторила Зоя моє запитання. — Та нічим. Вона не мусила працювати. Ходила до швачки приміряти одяг. Безцільно блукала вулицями, ніби сновида, яка збилася з дороги і забула, куди і звідки вона йде. Читала книжки. Слухала другий концерт Рахманінова. Але здебільшого просто сиділа, склавши руки на колінах, і дивилась за вікно, у колодязь внутрішнього двору.

О, в неї була-таки одна слабкість, — майже радісно пригадала Зоя. — Вона мало не щодня ходила на ринок і приносила ще не оброблені тушки кроликів або птиці, нечищену рибу. І потім якийсь час займалась общипуванням пір’я, обпалюванням шерсти, вичищанням, розрізанням на шматки, сортуванням. Це приносило їй дивну, майже видиму насолоду. Вона ніби поєднувалась із чимось у себе всередині, з якимось спогадом, з якоюсь справжньою частиною себе — і тільки в ці моменти отримувала сили мене помічати. Вона їх тільки різала й обробляла — готувати залишала іншим.