Амадока

Згодом вона вирушила заради нього аж на захід, на край світу. Просування на захід відбувалося поступово. Під час війни вона чекала на нього в Харкові, після — опинилась у чужому крихітному містечку на Західній Україні, де багатостолітні руїни не поступались місцем руїнам недавнього часу. Вона не розуміла мови, місцеві люди здавалися їй дикунами. Зі свого балкона в кам’яниці посеред міста вона з відразою спостерігала, як сільські жінки витирають фартухами обісрані курми яйця. — Я би всіх вигнала за межу міста, — говорила вона чоловікові, коли він з’являвся на балконі, щоб викурити сигарету. — Звідси вже й так усіх повиганяли, і не раз, — відповідав їй чоловік, доброзичливо придивляючись до метушні на ринку.

Потім вони знову переміщалися на схід, хоч так і не дісталися до Росії, куди вона хотіла повернутися найдужче. Переїхали до більшого міста, потім — до ще більшого, до найголовнішого міста республіки. Бабуся, зрештою, звикла до цієї країни. Напевно, її заспокоювало їхнє невпинне, хоч і повільне просування на схід. Але полюбити жодного з цих міст так і не змогла. Не любила ні гір, де відпочивала разом зі мною в розкішних санаторіях для родин держслужбовців, ні навіть Чорного моря, супилась і напружувалась, щойно чула чужу їй мову, щойно потрапляла в оточення місцевих мешканців.

Дід — той завжди почувався серед них як риба в воді. Зрештою, він і був місцевим. Він добре їх відчував.

Зоя сіла в крісло біля балкона і закурила. Дим налипав на внутрішній бік виноградного листя, чіплявся за шолудиву кору винограду. Зоя випростала голі ноги, аж вони майже торкалися пальцями ліктя руки, якою я підпирав голову, лежачи на боці й дивлячись на неї знизу вгору. Крізь накинуту блузку проступали напружені пиптики.

У них не могло бути дітей, — сказала Зоя. — Бабуся сказала йому це у відповідь на пропозицію одружитись: я ніколи нікого тобі не народжу. Він сказав: які дрібниці. Вона сказала: це не дрібниці. Я й сама не знаю, як житиму без дітей. І вона справді дуже швидко запала у глибоку апатію, почала втрачати відчуття смаків і кольорів, не реагувала на ніжності, жарти, новини про смерті й катастрофи. Він сказав: якби я міг, то народив би тобі дітей.

За пеленою цієї отупілости вона провела всю війну. Писала йому листи: у мене все добре. Вчора падав дощ. Приходив майстер, налаштував піяніно. Але я геть розучилася грати. Мало того, що не можу нікого народити, то ще й грати не можу.

Він писав листи їй: у мене все добре. Не знаю, коли зможу написати тобі наступного разу, бо завтра починається відповідальна операція. Тільки ти не хвилюйся, моєму життю нічого не загрожує. Фронт просувається на захід, очищає простір для нас із тобою. Невдовзі я заберу тебе сюди, і ти побачиш, як тут добре: положисті пагорби, ліси, ріки, чисте повітря. Звичайно, не зараз. Зараз у повітрі вибухи, сажа і дим. Але вже скоро, зовсім скоро. Цілую. Люблю. Твій.