Серце пітьми
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-081-3
- Переводчик: Игорь Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Серце пітьми». Краткое содержание книги:
Для неї він помер лише вчора. І — їй-богу! — це враження було таким сильним, що й мені враз здалося, ніби Курц помер лише вчора… ні, щойно, цієї-от миті. Я побачив його та її разом — його смерть і її скорботу… Я бачив її скорботу достоту в ту мить, коли він помер. Розумієте? Я бачив їх обох і чув їх обох. Дівчина озвалася, ледве здобуваючись на голос:
— Я вижила…
А мій напружений слух уловив останній його шепіт, його вічний проклін, що злився з її сумним, сповненим жалю вигуком. Серце моє тріпотіло, і я запитав себе, щó тут роблю, ніби забрів ураз до місця, де кишіли жорстокі й безглузді таємниці, що їх не личить знати людині. Дівчина запропонувала мені крісло. Ми сіли. І я обережно поклав пакет на маленький столик, а вона опустила на нього руку…
— Ви його добре знали, — прошепотіла, витримавши страдницьку паузу.
— У тих краях близькість виникає швидко, — зауважив я. — Його я знав настільки, наскільки одна людина здатна пізнати іншу.
— І ви ним захоплювалися, — припустила господиня. — Знаючи його, не можна було ним не захоплюватися. Правда ж?
— Він був винятковою людиною, — сказав я нетвердим голосом. Помітивши її зворушливий, напружений погляд, який ніби стежив, чи, бува, не зірвуться з моїх уст ще якісь слова, я продовжив: — Не можна було не…
— …любити його, — закінчила вона палко, змусивши мене заніміти від жаху. — О, як це вірно, як вірно! Але подумайте, адже ніхто його не знав так добре, як знала я! Він мені все довіряв. Я знала його найкраще.
— Ви знали його найкраще, — повторив я. Можливо, так воно і було. Але з кожним вимовленим словом у кімнаті ставало чимраз темніше, і тільки її чоло, чисте й біле, було осяяне невгасимим світлом віри й любові.
— Ви були його другом, — мовила дівчина. — Його другом! — повторила трохи голосніше. — Певна річ, якщо він дав вам це й послав вас до мене. Я відчуваю, що можу говорити з вами… і… О! Я повинна говорити. Я хочу, щоби ви — той, хто чув останні його слова, — знали, що я була гідна його… Це не пиха… Так! Я пишаюся усвідомленням того, що зрозуміла його краще, ніж будь-хто на землі. Він сам мені це сказав. А відтоді, як умерла його мати, у мене не було нікого… нікого… хто б… хто б…
Я слухав. А пітьма згущувалась. Я навіть не був упевнений у тому, яку саме паку паперів Курц дав мені. Підозрюю, що він хотів, аби я подбав про інші документи, які начальник по його смерті переглядав при світлі лампи. А дівчина говорила, певна мого співчуття, переповідаючи свій біль: говорила так, як п’ють спраглі. Врешті я дізнався, що її рідні не схвалювали заручин із Курцом. Той мав замало статків абощо. І, бігме, я не знаю, чи не був він ціле своє життя злиднем. Курц дав мені підставу вважати, що саме за грошима він і подався в ті трикляті краї.
— Хіба той, хто хоч раз чув його, міг не стати його другом? — продовжувала дівчина. — Він притягував до себе людей, звертаючись до того, що є в них найкращого, — вона пильно дивилася на мене. — Це дар великої людини… — провадила далі, і тихому її голосу, здавалось, акомпанували всі інші звуки, сповнені таємниці, розпачу й скорботи, які доводилось мені чути: плюскіт ріки, зітхання дерев на вітрі, ремствування юрби, слабка луна далеких незрозумілих слів, шепіт людини, що звертається до вас з-за порогу вічної пітьми. — Але ж ви його чули! Ви знаєте! — вигукнула вона.
— Так, знаю, — сказав я мало не з відчаєм у серці, схиляючись перед її вірою, перед великою й рятівною ілюзією, що світила неземним світлом у пітьмі, в урочій пітьмі, від якої я не міг її захистити, від якої я не міг захистити навіть себе самого.
— Яка втрата для мене… для нас! — напрочуд великодушно виправилася вона й пошепки докинула: — Для світу…
У дедалі тьмянішому світлі я бачив, як блищать її очі, повні сліз, — сліз, яким не судилося пролитися.
— Я була така щаслива, така горда, мені так поталанило… — правила вона. — Занадто щаслива. На коротку часину. А тепер я буду нещасною… все життя.
Вона підвелась, і її біляве волосся, мов тьмяне золото, виловило останні проблиски світла. Я теж устав.