Серце пітьми

Ні, мене колоністи не поховали, хоча був період, про який я згадую насилу, з душевним трепетом, немов про перебування в якомусь незбагненному світі, де немає ні надій, ні бажань. Я знову потрапив у місто-склеп, накидаючи уїдливим оком на людей, які сновигали вулицями, щоби потягти одне в одного гроші, з’їсти свою пісну баланду, влити в себе паскудне пиво, а вночі бачити порожні й безглузді сни. Ці люди закрадалися в мої думки. Вони були зайдами, а їхнє знання про життя здавалося мені прикрим обманом, адже я був упевнений, що вони не можуть знати те, що відомо мені. Їхня поведінка — поведінка пересічних людей, упевнених у своїй цілковитій безпеці й відданих своїй справі, — дратувала мене, як нахабна чванькуватість дурня у небезпечній ситуації, що її йому не до снаги збагнути. У мене не було особливого бажання займатися просвітництвом, але я насилу втримувався, щоби не розреготатися просто їм в обличчя, сповнені глупства і пихи. Гадаю, в той час я почувався не дуже добре. Тинявся вулицями — мені потрібно було залагодити деякі справи — і гірко посміхався, зустрічаючи поважних людей. Визнаю, я поводився неприпустимо, проте в ті дні моя температура рідко бувала нормальною. Всі намагання славної моєї тітоньки «відновити мої сили» були марними. Я потребував не відновлення сил, а заспокоєння уяви. Я зберігав паку паперів, вручених мені Курцом, і не знав до пуття, щó з ними робити. Його мати нещодавно померла: мені повідомили, що за нею доглядала його наречена. Якось до мене зазирнув гладко виголений чоловік із дуже офіційними манерами, який носив окуляри у золотій оправі. Спершу кружними шляхами, а потім із вкрадливою наполегливістю заходився він розпитувати про те, щó волів називати «документами». Мене це не здивувало, бо я встиг двічі посваритися через них із начальником станції. Я відмовився дати бодай папірчик із тієї паки і йому, і цьому чоловікові в окулярах. Урешті він дійшов до похмурих погроз, почав із запалом доводити, що компанія має право вимагати будь-яку інформацію, що стосується її «територій». За його словами, «пан Курц конче мав широкі й особливі знання про недосліджені краї, бо ця непересічна, обдарована людина потрапила у виняткові умови, тож…» Я ж запевнив його, що пан Курц, якими б широкими знаннями не володів, проблемами комерційними або ж адміністративними не цікавився. Тоді мій гість заговорив про інтерес науковий: «То була б невиправна втрата, якби…» і т. д. і т. п. Відтак я запропонував йому звіт «Викорінення дикунських звичаїв», попередньо відірвавши клаптик із постскриптумом. Той чоловік жадібно схопив його, але, дочитавши, презирливо пирхнув.