Мистецтво і життя. Збірник

Флобер послухався цієї поради тому, що його власні пошуки відбувалися у тому ж напрямі. Він уже відчув вади, породжувані змішанням романтизму і реалізму; він марно намагався написати книжку в чисто романтичному дусі, тепер лишалося спробувати чистий реалізм. «Що здається мені прекрасним, що я хотів би зробити, — це книжку ні про що, книжку без зовнішніх зв’язків, яка трималася б сама собою, внутрішньою силою свого стилю, як земля, нічим не підтримувана, тримається в повітрі, — книжку, яка майже не мала б сюжету або у крайньому разі у якій сюжет, коли це можливо, був би майже невидимий. Найпрекрасніші — ті твори, де менш за все матеріального…» Такою книгою і став його роман «Пані Боварі». Якось Толстой зневажливо сказав про «Анну Кареніну»: «Це дрібничка — історія заміжньої жінки, яка закохалася в офіцера». Сюжет, підказаний друзями Флоберу, теж був дрібницею: історія романтично настроєної жінки, одруженої з чоловіком посереднім, яка обманює його, розорює і кінчає життя самогубством. Однак, далекий від того, щоб пошкодувати з приводу бідності сюжету, він тут-таки радісно скрикнув: «Чудова думка!» Бо він одразу ж побачив, що з допомогою цього банального сюжету він зможе виразити власні пристрасті, які бентежили його душу.

«Пані Боварі — це я». Що, власне, має означати цей відомий вираз? Саме те, що він виражає. Флобер таврує у своїй героїні власні помилки. Яка ж головна причина всіх нещасть пані Боварі? Та, що вона чекає від життя не того, що життя може їй дати, а того, що обіцяють автори романів, поети, художники і мандрівники. Вона вірить у щастя, у надзвичайні пристрасті, у сп’яніння любов’ю, — ці слова, вичитані у книжках, здавалися їй такими прекрасними. Вона прочитала «Поля і Віргінію»[100] і потім довго мріяла про бамбукову хижу. Вальтер Скотт примусив її марити про замки з зубчастими баштами. Емма не помічає справжньої краси навколишньої нормандської природи. Світ, у якому вона хотіла б жити, схожий на світ Анрі Руссо[101]. «Там були і ви, султани з довгими чубуками, під наметами альтанок, що мліли в обіймах баядерок, гяури, турецькі шаблі, фрігійські ковпаки, але особливо частими були там ви, у бляклих тонах намальовані пейзажі, де зображено якісь райські кутки і де ми бачимо пальми і тут-таки поряд — ялинки, праворуч — тигра, ліворуч — лева, вдалині — татарський мінарет, на передньому плані — руїни стародавнього Рима, віддалік — верблюдів, що розляглися на землі; усе це подано в обрамленні незайманого, проте старанно заметеного лісу й освітлено величезним прямовисним променем сонця, який дробиться у воді сіро-сталевого кольору, а на тлі води білими плямами вирізьблюються плаваючі лебеді».