Привид часу
- Автор: Савченко Володимир Іванович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Наталiя І. Свєчникова
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Привид часу». Краткое содержание книги:
— Що? Що? — насторожився Бруно. — Повтори. Прийом!
— Погано чути? — після паузи знову залунав голос пілота. — Я сказав, що ухилився від боліда. До речі, схоже, що він — перша ластівка, точніше — перший літаючий слон. Радіолокатор обіцяє ще. Передачу припиняю. Буде ніколи. Кінець!
З динаміка почулось несамовите шипіння: це Тоні увімкнув двигун. Шипіння то стихало, то ставало гучнішим. Подеколи долинало клацання — то переключалося реле. Ракета маневрувала десь там, за двадцять з гаком мільйонів кілометрів од «Буревісника», пробираючись через пояс метеорів.
Корнєв і Бруно напружені стояли біля динаміка.
Минуло понад дві години. Шипіння нарешті припинилось.
— «Буревісник»! — пролунав бадьорий голос Летьє. — Як чуєте? Пояс пройшов. До планети сімдесят мільйонів кілометрів по моїй траєкторії. Попереду — пустота…
— Молодець, Тоні! Чуємо добре! Відпочинь тепер, переключи керування на автопілот! — полегшено зітхнувши, закричав у мікрофон Іван.
«А чуємо не завжди добре… — Бруно згадав недавнє невиразне бурмотіння. — Треба увімкнути магнітний запис». Він вставив у магнітофон, вмонтований у стіні, бобіну з чистою плівкою і підімкнув його до приймача.
— До планети 56 мільйонів кілометрів по моїй траєкторії, — повідомив Летьє через вісім годин польоту. — Іду по прямій. Трохи відносить антитяжіння зорі. Бачу майже весь диск планети, тільки верхня частина ще в ночі. Алло, земляни! Вимкніть, ради бога, свої позивні. Здуріти можна. Дайте краще музику! Ефір чистий, я й так вас ні з ким не переплутаю. Прийом!
Екран телескопа ракети «Ластівка» показував приплюснуту зверху мутно-оранжеву кульку. По ній плавали розмиті бурями плями. Летьє подумав: «Майже як Марс, коли до нього летіти від Землі. Від Землі, — повторив він самими губами. — Яка ти там тепер стала, плането Земля?»
Пілот відкинувся на спинку крісла, ліг зручніше. Тіло не стомилось — невагомість не напружувала м’язів. Стомився мозок, стомилися нерви, трохи тремтіли руки. «Це після проходження пояса», — мляво подумав Тоні. Тепер попереду були десятки мільйонів кілометрів пустоти. Можна відпочити. «Еге ж, у поясі довелося попрацювати. Я трохи прибрехав, метеори і тут ішли досить густо. Добре, що все обійшлось. Коли полечу назад, доведеться вибрати якусь обхідну траєкторію, хоч і не хочеться. Скоріше б у зореліт і — додому, на Землю. Вони теж, мабуть, ждуть не діждуться. Стомилися всі…»
У цю хвилину в слуховій капсулі припинився розмірений писк позивних «Буревісника». Отже, прохання його дійшло і прийнято. Кілька секунд поклацування, легеньке шипіння і раптом грянув драматичний акорд фортепіано. Концерт Гріга для фортепіано з оркестром. Летьє усміхнувся. «Іван знає, що для мене поставити».
Пілот одстебнув пояски біодатчиків, закинув руки за голову, заплющив очі і згадав останню годину перед стартом в Астрограді…
Він вирішив дійти до космодрому пішки, щоб не бути присутнім на пишній і обтяжливій, мов похорон, церемонії прощання. Була осінь. З річки дув вологий вітер. Небо заволоклося сірими хмарами, що тільки подекуди відкривали клаптики холодної блакиті. Тоні бродив у парку. Було похмуро, урочисто, журно. Голі лави, внизу сіра річка, жовте листя на деревах і чорному асфальті доріжок…
Зненацька з алюмінієвих, обліплених мокрим листям динаміків, що ховались у вітах, почувся далекий наростаючий гул оркестру, потім пролунав акорд фортепіано — сильний, тужний і гнівний. Він був схожий на відчайдушно сміливий сплеск людських бажань, думок, мрій. Тоні впізнав концерт Гріга і в думці подякував людям, що послали йому цю музику в його останню годину на Землі. Вона дуже імпонувала його настрою.
Вступив оркестр — неголосно, м’яко, заспокійливо, наче умовляв не сумувати. Фортепіано ніби погодилось і стало повторювати фразу, сповнену красивої безнадії і якоїсь по-жіночому чарівливої безпорадності.
Тоні простував доріжками, засунувши руки в кишені плаща, розкидав ногами купи опалого листя, слухав і думав. Можливо, коли б у нього був інший настрій, йому привиділися б під цю музику картини природи — норвезькі фіорди, прибій, згадалися б давні ліричні переживання. А тепер думки були зайняті іншим — і музика сприймалась по-іншому. «Нічого не поробиш, — повторював він. — Сорок років летіти туди і стільки ж назад. А того діла там усього на два-три місяці. Безглуздо! Навіть світло летить до Г-1920 тридцять два роки… Отже, нічого не вдієш… Природа!..»