Ґудзик
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4041-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ґудзик». Краткое содержание книги:
Роман «Ґудзик», що ми пропонуємо до уваги читача, у 2005 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова».
Цей роман має багато нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір: від середини 70-х до наших днів, його географія — Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, зрештою — Америка. Але головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя…
Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди.
А можливо, цей роман про… дещо з життя янголів, що випадково потрапили на нашу землю?…
— Як завжди, у своєму репертуарі… — підхопила керамістка Віка. — Ніби з Місяця звалилася…
— Та годі тобі! Лисиця і в тундрі Лисиця! — сказав ще один їхній товариш — Влад. Жбурнувши недопалок у кущі, він підвівся назустріч дівчині, котра розгублено оглядалася довкола. — Піду зустріну нашу королеву, а то заблукає…
Лисиця була бліда, джинси до колін обліплені брудом, на загостреному обличчі застигла маска байдужості. її всадовили біля вогнища, хтось простягнув склянку з горілкою та шашлик на дерев'яній паличці. Лисиця мовчки випила, від чого Віка аж присвиснула, а вся компанія зайшлася реготом.
— Молодець! — сказав Птаха. — Наша людина. А то завжди поводишся, немов нерідна…
— А коли це вона тобі рідною була, дозвольте запитати? — єхидно посміхнулася Віка. — Лисиця — не нашого поля ягідка. З таким татусем. Ще й чоловік йому до пари. Так що спи, Птахо, спокійно.
— Може, косячок згорнути? — продовжував Птаха, не зваживши на слова подруги.
— Мовчить — отже, згоджується! — підвів риску Влад, протягуючи новоприбулій чергову сигаретку. Хлопці перезирнулися. Зависла пауза, під час якої Лисиця покірно зробила декілька затяжок.
— Ось воно, наше янголятко! — засміялася Віка. — Очевидно, дістало її подружнє життя!
Всі знову весело зареготали. Птаха долив горілки в склянку, яку Лисиця ще тримала в руці:
— Пий, дорогенька, вдома не наллють!
Підкоряючись команді, Лисиця зробила кілька ковтків, і Віка засунула їй до рота виноградинку. Влад сів поруч і обійняв дівчину за плечі:
— Ну ось і рум'янець з'явився! А то сидиш, немов забальзамована. Відвикла від компанії. Нічого, за пару днів зробимо з тебе людину!
— Прикид треба змінити, — критично зауважила Віка, — та й хаєр у тебе, як в інститутки. Слухай, а хочеш я тобі дреди заварганю?!
— Точно! — зрадів Птаха. — Вікуся у нас майстер по дредах. Давай, Лисице, зголошуйся! Татусь на вуха стане!
— Вирішено! — Віка підвелася з трави і потягла подругу за руку. — Пішли до намету! Дреди — це круто! Завтра на пленері будеш неперевершеною! Гайда!
Лисиця не пручалася. І це було дивно, незвично і діяло на приятелів збудливо. Веселою юрбою вони попрямували до намету. Об'єкт експерименту посадили в центрі на табуретку, самі розсілися на розкладачках, потягуючи пиво з бляшанок. Віка взялася до роботи. Спочатку залізним гребінцем густо начесала пасма, поки не утворилися щільні волосяні тромби. Процес був досить неприємним і болючим, але Лисиця сиділа тихо та слухняно, тільки голова її смикалася в різні боки, як у ляльки. Потім Віка дістала з рюкзака в'язальний гачок (вона завжди возила із собою нитки та плела з них на продаж ажурні капелюшки) й акуратно заправила волосинки, що залишилися, всередину дредів. У цей час Влад розплавив у бляшанці воскову свічку. І Віка швидкими та вмілими рухами втерла це вариво в кожну дредину. Лисиця сиділа із заплющеними очима, немов сонна. Запальничкою Віка обпалила зайві волосини й ще раз обробила пасма гачком.
Коли роботу було скінчено, за віконцем намету вже рожевів ранок, а втомлені спостерігачі відчайдушно хропли на своїх розкладачках.
О дев'ятій ранку наметове містечко остаточно прокинулося. До майданчика, що був облаштований під їдальню, сповзалися сонні митці, ставали в чергу до лотка із пивом. За годину всі мали вирушати на пленер у гори. Художники мали такий вигляд, ніби спали не роздягаючись. Особливо вирізнялась дівчина, котра приїхала вчора. Її неможливо було впізнати! Негритянські косички-преди стирчали довкола обличчя. Побачивши її, всі заапдодували. Хтось простягнув їй бляшанку з пивом, хтось зняв із плеча важкий етюдник. Після яєчні та міцної кави художники веселою юрбою посунули в гори. А там так само безладно розпорошилися у пошуках вигідних ракурсів.
— Послухай, — прошепотів Влад Віці, яка встановлювала етюдник на галявині, — ти помітила — Лисиця не промовила жодного слова… Чи це мені здається?
— Не переймайся, — відмахнулася Віка, — вона завжди мало говорила…
Обоє поглянули в бік Лисиці, яка розташувалася метрів за двадцять від них.
— Оце так так… — замислено промовив Влад. — Удома її в такому вигляді не впізнають. Ти з неї просто чудовисько зробила…
— А по-моєму, дуже добре! І голову мити не треба. Між іншим, такий зачісон у перукарні коштує не менше трьохсот гривень! А тут — на шару…
— Усе ж таки, мені здається, з нею щось не те…
— Давай працюй, психолог! — підбадьорила його Віка. — Та іншим не заважай! За пару годин іноземців примантулять — треба встигнути. Раптом щось куплять?!