У пастці

— Замість відбитків пальців? — запитала Сера. — Щоб звіряти за цим інші його твори?

— Варить голова у моєї жони, — сказав Джік. — Але ж ця картина, — він ще комизився і не хотів її продавати, — анітрохи не схожа на жодного відомого мені Маннінгза.

— Бо ти уникаєш дивитися взагалі на зображення коней.

— Я тої нікчемної мазанини набачився по саму зав'язку.

— А як щодо Рауля Мілле? — запитав я.

— О боже.

Ми йшли розжареною вулицею, майже не відчуваючи спеки.

— Не знаю, як ви, — сказала Сера, — а я купую собі бікіні й решту дня проводжу в басейні.

Ми всі купили собі купальники, перебралися, похлюпалися донесхочу, а потім полягали на рушники висихати. У тінявому садку було мирно й тихо. Крім нас, більш не було нікого.

— Щодо тієї картини з поні й двома хлопцями, яка тобі впала в око… — звернувся я до Сери.

— Вона справді гарна, — повторила Сера захищаючись. — Мені вона сподобалася.

— Це був Маннінгз.

Вона раптом схопилась і сіла на рушнику.

— Чому ж ти не сказав ні слова?

— Я чекав, доки наш друг Ренбо скаже про це сам, але він промовчав.

— Справжній? — запитала Сера. — Чи копія?

— Справжній, — сказав Джік, заплющуючи очі проти сонця, що пробивалося крізь пальмове листя.

Я ліниво похитав головою.

— У мене теж була така думка, — сказав я. — Зі старих робіт. Цей сірий поні дуже довго жив у молодого Маннінгза; художник десятки разів малював його. Це той самий поні, що ти бачила у Сіднеї на полотні «Перед бурею».

— А ви обидва так багато знаєте, — проказала Сера, позіхаючи та знову вкладаючись на рушник.

— А інженери знають все про гайки та шворні, — сказав Джік. — Тут взагалі ленч дають?

Я подивився на годинник. Майже друга.

— Піду запитаю, — сказав я.

Я одягнув сорочку, натягнув штани на висохлі плавки й легкою ходою подався з вуличної спеки у прохолодне повітря вестибюля. Портьє відказав, що ленчу нема. Ми можемо купити його неподалік на винос і з'їсти в садку. Випити? Те саме. Купіть пляшку на винос. Автомат «морозиво» і пластикові склянки — відразу за дверима до басейну.

— Дякую, — сказав я.

— Прошу.

Виходячи, я подивився на автомат «морозиво». Поруч висіла акуратна табличка: «Ми не купаємось у вашому туалеті. Будь ласка, не сюсяйте у наш басейн». Я засміявся до Джіка й Сери, а потім пояснив їм, як справи з харчуванням.

— Піду щось куплю, — запропонував я. — Що ви хочете?

Вони сказали, що їм байдуже що.

— А пити?

— Чінзано, — замовила Сера, і Джік кивнув головою. — Біле сухе.

— Гаразд.

Я підняв з трави ключ від номера й пішов по гроші, — до надвірних східців у затінку дерев, потім два прогони вгору й повернув на розпечений балкон.

Балконом назустріч мені йшов чоловік мого зросту, статури й віку; і ще я почув, як за спиною хтось піднімається сходами.