Lux perpetua

Сидіти, стираючи з повік піт. що лився струмками, загоюючи попечене парою горло ковтками холодного пива.

І вони сиділи, голі наче турецькі святі, ллючи воду на шипучі голяки, у клубах пари, з червоною шкірою і заюшеними потом обличчями. Прокоп Голий, званий Великим, director operationum Thaboritarum. верховний справця Табора. Бедржих зі Стражниці, оребітський проповідник, колись головна фігура в Новому Таборі Моравії. Молодий гейтман Ян Пардус, досі нічим особливим не прославлений. Добко Пухала гербу Венява, прославлений так, що мало місця.

І Рейневан — теперішній гейтманський лейб-медик.

— Ось тобі, маєш! — Прокоп Голий хляснув Бедржиха пучком березового гілля. — На покуту. Маємо Великий піст? Маємо. Тра покутувати. Ось і тобі, Пардусе. Ой, чорт! Пухала, чи ти здурів!?

— Великий піст, гейтмане, — вишкірив зуби Венявчик, змочуючи різки в цебрі. — Покута. Як всі, то всі. Ось і тобі віничком, Рейневане! Як старому знайомому. Я радий, що ти пережив те поранення.

— Я теж.

— А я найбільше, — додав Прокоп. — Я і моя спина. Знаєте, певно, я його назначу особистим лікарем.

— Чому б і ні? — Бедржих зі Стражниці двозначно усміхнувся. — Адже він довірений. Гідний довіри.

— І значна персона.

— Значна? — фиркнув Бедржих. — Радше — знана. Причому широко.

Прокоп глянув на нього скоса, схопив цебро, хлюпнув водою на каміння. Пара засліпила, різкий жар з диханням ввірвався в горлянки. 1 на якийсь час унеможливив розмову.

Пухала хляснув себе по плечах березовим віничком.

— Я, — гордо заявив він, — теж став значною персоною, у Вавелі про мене багато говорять. А все через листи, котрі Вітольд,

великий князь литовський, до короля Ягелла знай слати зволить. Мені донесли з перших рук, тож мені відомо, що в тих листах про мене правиться. Що я, цитую, розбійник, що я негідник, що я шкідник, що зло і збитки приношу. Що мені Ягелло під страхом кари на горло мав би звеліти покинути Одри, бо я перешкоджаю в укладенні миру, вчиняючи тут, цитую, iniuras, dampna, depopulationes, incendia, devastationes et sangvinis profluvie[58].

— Упізнаю стиль, — мовив Бедржих. — Це Сигізмунд Люксембурзький, наш екс-король. Єдиний вклад Вітольда — кострубата латина.

— Ці листи, — озвався Ян Пардус, — це очевидний результат з'їзду в Луцьку, де Люксембуржець князя Литви на свій бік перетягнув і на свій копил переробив.

— Пообіцявши йому королівську корону, — кивнув Прокоп. — А також інші на вербі груші, просто-таки небувалий урожай груш. На жаль, скидається на те, що magnus dux Lithuaniae[59] повірив у ці груші. Славний досі своєю мудрістю, розважністю та литовською хитрістю Вітольд дає Люксембуржцеві обвести себе круг пальця. Достоту, правду кажуть: Stultum facit Fortuna quem vult perdere[60].