Чудеса в Гарбузянах
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Переводчик: Павел Александрович Лукьянов
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Чудеса в Гарбузянах». Краткое содержание книги:
Марусик позіхнув і штрикнув ногу пальцем. Нога дригнулась і сховалася в сіно.
Марусик повернувся до вуха, взяв тоненьку соломинку і полоскотав нею вухо. І вухо одразу зникло. Натомість на Марусика зиркнуло сонне око Сашка Цигана.
Якусь мить око дивилося безтямно, потім моргнуло і зробилося сердитим.
— Та годі спати,— поспішив усміхнутися Марусик.— Скільки можна?!
Невдовзі усі троє вже спускалися з горища у двір.
— А що мені сьогодні снилося, хлопці...— сонно розтягуючи слова, як завжди, почав Журавель.
Та розказати нічого не встиг. Бо з сусіднього двору почувся лагідний, турботливий голос його матері:
— Журавлику! Синку! Ви вже встали? А біжіть-но швидше снідати... Давайте, хлоп'ята! Давайте, любі!
Мати Журавля була дуже добра й лагідна жінка, ніжно любила свого сина, вуличне його прізвисько прийняла якось одразу і називала тепер сина не інакше як Журавлик. І в її устах це звучало так зворушливо, що не можна було навіть уявити, щоб вона називала сина якось по-іншому. За нею й бабуся почала називати внука Журавликом.
І Сашко Циган у глибині душі, приховуючи це навіть від самого себе, заздрив другові, що в нього таке прізвисько. Але тут уже нічого не поробиш. Прізвиська не вибирають. Яке тобі люди дали, з тим і живи.
На плиті шкварчало щось таке смачне, таке апетитне, що аж памороки забивало.
Журавлева мама, Катерина Іванівна Сирокваша, на всі Бамбури була визнана майстриня куховарити. Та й не тільки на Бамбури. З усіх кутків Гарбузян, ба навіть із сусідніх сіл, приходили частенько господині повчитися в неї. А коли наближалося в Гарбузянах якесь бучне свято — весілля, чи свято новонародженого, проводи в армію абощо,— то Катерина Іванівна вже знала: прибіжать до неї з проханням. І вона не відмовляла нікому.
Вона страшенно любила частувати людей. І, мабуть, найбільшою насолодою для неї було ото дивитися, як людина з апетитом їсть приготовану нею страву, і прицмакує, і підхвалює, і айайкає від задоволення...
От і зараз Журавлева мати сіла край столу, підперла щоку рукою і з невимовною ніжністю дивилася на хлопців, які наминали смачнющу смаженину, котрою вона їх частувала.
— Їжте, голуб'ята, їжте, я вам ще покладу. їжте, поки не прохололо... Бо тоді ж зовсім інший смак.
Та хлопців не треба було й припрошувати. Від такої смакоти їх і за вуха не відтягнеш.
— Ху-у! — одхитнувся нарешті від столу Сашко Циган.— Що ви, тітко Катерино, з нами робите? Так же й луснути можна. Спасибі!
— Ага,— одхитнувся й Марусик.— У мене живіт як барабан. Таке смачне готувати — просто злочин. Хіба втримаєшся, щоб не... той... Ху!
— Та для того ж і готується, щоб їли. На здоров'ячко, голуб'ята. Вам це корисно, вам рости треба.— Катерина Іванівна була задоволена і усміхалася сонцесяйно.
— Ще раз дякую,— підвівся Сашко Циган.— Тепер і до діла можна.
— Яке там діло! Гуляйте, голуб'ята! Останні ж деньочки, скоро в школу.
— Ага,— стулив губи Сашко Циган.— А курей нагодувати, а льосі завдати, а...
— Та йдіть уже, йдіть! — махнула рукою Журавлева мати.— Я сама.
Марусик з надією глянув на Сашка Цигана.
— Ні! — рішуче мотнув той головою.— Я батькам обіцяв, як їхали.
— Ага,— змушений був уже підтакнути Марусик.— Я теж... Треба...
— А ми швиденько, разом,— підхопився Журавель.— Спершу в Марусика, а тоді в Сашка...
— Ну, глядіть,— приголубила їх усміхненим поглядом Катерина Іванівна.— Як ви такі герої праці, то давайте.
Навіть не дуже захоплююча робота у гурті робиться весело. Весело й швидко. І незабаром з усіма хатніми господарчими клопотами було покінчено.
— "Кажуть люди, кажуть!" — підвівши догори правицю, урочисто вигукнув Сашко Циган.
І хлопці весело засміялися.
Торік у їхньому колгоспі був організований народний хор. Перший же виступ хору, перша ж виконана пісня мали величезний успіх. Учасники вийшли на сцену, де стояла довга лавка, двома шеренгами — попереду жінки (у однаковісіньких блакитних сукнях), позаду у вишиваних сорочках чоловіки.
Керівник хору, з довгим, аж до плечей, кучерявим волоссям, у жовтих черевиках на високих підборах, Арнольд Бакалина, який щойно закінчив Київське культосвітнє училище, дзвінко оголосив:
— "Кажуть люди, кажуть..." Музика і слова народні. Виконує хор села Гарбузяни.
Він скинув догори праву руку, і тут — хоп! — усі чоловіка, як один, рвучко злетіли догори над жінками, ставши позад них на лавку.
Це справило на глядачів величезне враження. Зал вибухнув оплесками. Саме виконання пісні такого враження вже не справило. Бо хористи дуже кричали — старалися. А в пісні, як відомо, головне не сила звуку, а душа.