Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Мій адвокат втрачав контроль над собою: «Дешевий героїн!» волав він. «Справжнісінький! Я не найобую! Хай йому грець, я знаю свій товар!» Він вдарив по борту машини, щоб приволікти їхню увагу… проте вони продовжували вперто ігнорувати нас.

«Я ветеран!» кричав мій адвокат. «Тільки-но повернувся з В’єтнаму. Це героїн, чуваки! Чистий героїн!» Раптово загорілося зелене світло і Форд стартонув, немов ракета. Я натиснув на газ і причепився до них приблизно через двісті ярдів, дивлячись у дзеркальце чи нема копів, поки мій адвокат продовжував горланити: «Блядь! Хуй! Героїн! Кров! Героїн! Єбать! Дешевий! Комуняка! Закинься по самі очі!» Ми наближались до «Цирку» на високій швидкості і оклахомська тачка почала повертати ліворуч, намагаючись звернути в провулок. Я також повернув і деякий час ми йшли ніздря в ніздрю. Він не збирався підрізати мене; в його очах читався страх.

Мужик на задньому сидінні вийшов з себе… він протягнувся через свою дружину і дико заверещав: «Ви брудні недоноски! Зупиніться і я вас приб’ю! Дідько б вас ухопив!» Здавалося він ось-ось перескочить у нашу машину, не тямлячи себе від люті. На щастя Форд був двох дверний, тож він не міг вибратись.

Ми під’їжджали до наступного світлофора, а Форд все ще намагався повернути вліво. Обидві машини мчали на повну. Я озирнувся й побачив, що ми залишили інші автомобілі далеко позаду; попереду був великий поворот направо. Тож я натиснув гальма, кидаючи адвоката на дошку приладів і підрізавши хвіст Форда, звернув у бічну вулицю. Різкий поворот через три дорожні смуги. Але, на щастя, мені це вдалося. Ми залишили Форд якраз на перехресті, куди його викинуло, коли він намагався зробити лівий поворот. Трохи вдачі і його заарештують за недбале керування.

Мій адвокат заливався реготом, коли ми в’їхали у вузьку вуличку за готелем «Desert Inn» (Дезерт Інн). «Господи Боже,» сказав він. «Ми змусили тих придурків понервувати. Той чувак з заднього сидіння намагався вкусити мене! Блядь, в нього на губах виступила піна.» Він торжественно махнув головою. «Мені треба було бризнути в нього газом… маніяк-психопат остаточно з’їхав з котушок… ніколи не знаєш, коли він вибухне.» Я направив Кита в поворот, який, здавалося, виводив з цього лабіринту, але замість того, щоб зробити поворот, він мало не перекинувся.

«Твою маму!» крикнув мій адвокат. «Увімкни, блядьнахуй, фари!» Він потягнувся до накриття… і раптом знов почав блювати, звісившись з вікна.

Я не хотів стишувати хід, поки не переконаюсь, що за нами ніхто не слідує, особливо той оклахомський Форд: ті люди були небезпечними, принаймні поки ще не заспокоїлись. Чи попередять вони поліцію про це неподобство? Мабуть що ні. Все сталося дуже швидко, за відсутності свідків, крім того вони були такими хорошими, що їм ніхто б і не повірив. Сама ідея того, що двоє героїнових бариг у білому Кадилаку ганяють Стріпом туди-сюди й чіпляються до незнайомців уже сама по собі видавалася абсурдною. Навіть Сонні Лістон ніколи так не виходив з себе.

Ми ще раз повернули і знову мало не перекинулись. Коуп де Вілль це не та машина, на якій можна робити різкі повороти у вузьких вуличках. В неї занадто легке керування… на відміну від Червоної Акули, котра поводилася просто чудово в подібних ситуаціях. Тож Кита час від часу кидало з боку в бік, приносячи нам блювотні сюрпризи.