Проклятий камінь
- Автор: Лозинський Владислав, Ценевич М.
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Добра книжка"
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Проклятий камінь». Краткое содержание книги:
В. Лозинський, який був не тільки популярним письменником, але й поважним істориком, дослідником старого Львова, і цього разу переносить читача у Львів XVII століття. Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну слід зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, якому вдається навіть розкрити таємницю загадкового вбивства. Читачі дізнаються дуже багато цікавого про давній Львів, помандрують з героєм повісті і купецьким караваном до Болгарії, і навіть потраплять до турків. Книгу «Око Пророка» високо цінував свого часу Іван Франко, а його син Тарас переклав її українською.
Ця повість навіть стала джерелом плагіату. Якийсь М. Ценевич у 1930–40-вих роках неодноразово видавав свою переробку «Ока Пророка» то під назвою «Злощасний самоцвіт», то «Проклятий камінь» українською мовою. Цю книгу ми і пропонуємо увазі читачів.
Батько зняв шапку й вимахує нею та кричить: — В ім'я Христа Спасителя рятуйте невольника бідного, що Бог допоміг йому втекти!
А я кричу й собі на ввесь голос: — Козак Семен Тимченко, козак Семен Тимченко!
Аж бачу, одна чайка, що була на самому переді з малиновим прапором, що на ньому золотився хрест, півмісяць, сонце та зірки, висунулася наперед і пливе простісінько до нас. Я дивлюся, а на переді стоїть у тій чайці прямісінько мов дуб отой сам козак Семен. На радощах кличу: — Семене, чи пізнаєш мене! Я Івась Білик!
А Семен видивився на мене тай каже по хвилі:
— Дух святий при нас! А ти відкіля тут узявся з Кульчиць аж на Чорному морі та ще й у такій горіховій лушпині?!
Так назвав він наш човен, що дуже малий був.
— Потім оповім тобі все — кажу. Перше вирятуй мене й батька, бо інакше пропадемо, як не від бісурмен, то від морських бурунів в оцій горіховій лушпині, як кажеш.
— Підплиніть під саму чайку тай скачіть у неї — каже Семен.
Батько підплив під один бік чайки й за хвилину були ми вже обидва в чайці.
Чайка зараз завернула на своє місце й поплила рівно з другими.
Семен дуже зрадів, що побачив мене. — Ну, тепер оповідай, хлопче, як ти зі своїх Кульчиць аж тут на Чорному морі опинився.
Я коротко оповів йому всі свої пригоди та нічого не згадував про скриночку з самоцвітом, бо й другі слухали мого оповідання. Та Семен не допитувався про це. Тільки каже: — Тепер мусите з нами обидва з батьком гуляти по Чорному морю, бо ми ще не скінчили роботи. Хоч і через вас обох прийдеться нам тяжче, бо бісурмени вже побачили наші чайки.
Аж як ми найшлися на боці, він питає мене: — А що мій самоцвіт?
— Безпечний! — відповів я коротко.
— Ну, то добре — відповів він.
Хотів я йому докладніше все оповісти, аж серед козаків зробився рух: — Ґалера, ґалера, турецька ґалера — почулися голоси серед козаків.
Семен зірвався на рівні ноги: — Славно! — скрикнув — Братця, не пустимо її з рук.
І зараз пішов приказ по чайках: — Готовся напасти на ґалеру.
В одній хвилині розділилися чайки на два рівні ряди доволі широко один ряд від одного та пігнали стрілою вперед.
Очі всіх звернулися туди, звідкіля надпливала ґалера. І я теж дивився.
Далеко ще вона була й виглядала маленька мов біла птиця.
— Братці, — каже Семен — щогли додолу.
І в одній хвилині щогли з парусами лягли поперек суден.
А Семен дальше приказує: — На милю перед ґалерою спинитися й плисти повагом стежма за ґалерою.
А ґалера щораз виразніше виринала перед нашими очима, щораз більшала.
Питаю Семена: — То ви зараз будете нападати на ґалеру?
— Ні, — відповідає Семен — так небезпечно. Ми тепер тільки стежитимемо за нею, щоб не втікла нам. Аж перед заходом сонця підплинемо до неї, а як стемніє, нападемо.
Чайки плили тепер дуже помалу.
Отак цілий день плавали ми по морі вслід за ґалерою.
Я за цей час добре приглянувся чайкам.
Чайки були довгі на яких десять сяжнів, а широкі на сяжень. Днище чайки довбане з липової колоди, довгої на півсема сяжня. Більш як на сяжень високо до дубових ребер, причеплених до днища, понабивані товсті дубові дошки. Зверху ці дошки пообшивані очеретом.
— Це на те — казав Семен — щоб чайки держалися наверха, не топилися.
По обох кінцях були керми, а по боках по п'ятнадцять весел. У кожній чайці було по яких сімдесят людей і одна невеличка гарматка.
Коли стемніло, приказав Семен ударити на ґалеру. Я й не стямився, як чайки були вже кругом ґалери і козаки з перших чайок перлися вже на її чердак.
На чердаку прийшло теж до битви. Турки боронилися завзято. Але що ж, по козацькому боці була перевага й козаки скоро впоралися з турецькою залогою.
Все, що було цінне на ґалері: гармати, самопали й іншу зброю та порох і кулі, а також золото й срібло козаки на млі ока переносили на чайки, порозковували всіх галерників і вони теж перенеслися на чайки. Тоді, як уже нікого й нічого не було на ґалері, затопили її.
— Навіщо ж ви затопили ґалеру? — питаю Семена — не шкода вам такого гарного судна?
— Гарне воно судно — каже Семен — це правда, та не для нас! Нам у походах пригідні тільки такі легкі судна, як наші чайки.
Нараз із усіх усюдів почулися грімкі стріли, немов із великих гармат. — Десь із гармат стріляють — кажу.
А Семен: — Це знак, що турки вже знають про нас — каже. — Через Вас, то й не можна нам погуляти. Та ніщо! Вертаймось покищо на Січ, а потім приготовимо другий похід.
І пішов по чайках отаманський приказ: — Вертаємось на Запоріжжя!