Проклятий камінь

Пішов я за ним до його хати, в тісну вуличку на кінці міста. Там жили лише самі турки. Він завів мене у малу кімнатку і казав мені тут чекати, а сам побіг до пристані. Довго не було його. Щойно під сам вечір вернувся і зараз на порозі кричить: — Аллаг могучий! Він змилосердився над твоїм батьком. Я все зробив по твоїй волі. Сьогодні аґа забуде вложити твоєму батькові на ніч кайдани, як то звичайно робить, а нічній варті схочеться дуже спати, а той рибалка, що нас нині перевозив своїм човном, припадково ловитиме рибу біля самої ґалери. Батько твій скочить у те човно, а човно підплине з ним на одно означене місце, де недалеко є велика діброва. Там у тій діброві будеш ти і Юсуф буде з тобою. Аллаг добрий, Аллаг усе зробить так, як тепер тобі говорю!

Хоч той Юсуф дуже мало віри мав у мене і я все лякався його зради, то таки я так зрадів, що підскочив і з великою вдячністю цілував його руки, бо то така вже людська вдача, що повірить легко в те, чого бажає. А що мені прийде який сумнів до голови та що зачну думати над тим, чи не зрадить мене Юсуф, то зараз стає мені перед очима нещасний батько, змарганий, скатований, що жде смерти наче спасіння, — і так мені собою заслонює ввесь світ перед душею і перед розумом, що я насліпо йшов би, і в пропасть скакав би, коби лише там на дні було трошечки надії, що батька вирятую.

Обговорили ми з Юсуфом цілу справу, як має відбутися. Казав мені, що все вже приготоване, аґа сторгований, рибака згоджено, щоб я був спокійний та ждав готов у дорогу, а гроші мав відраховані. Він ніччю прийде по мене і коли вже матиму батька при собі, тоді маю йому заплатити. За те він переведе мене через ліс безпечною дорогою, а потім лишить нас. Як уже далі радитимемо собі в утечі, то він Господу Богові і нашій голові поручає, бо більше не може зробити.

Юсуф знову пішов, а я також вибіг на місто, коли смерклося, хоч він мені строго був заборонив. Купив я боклаг вина, сушеної риби, хліба, трохи овочів, бо хто-зна, куди нас дорога поведе і коли стрінемо добрих людей, що схотіли б нам допомогти.

Вже настала ніч і темно стало, але Юсуф лишив був мені засвічений каганець у хаті. Я добув молитовник, який усе мав при собі з того часу, коли з Кульчиць пустився в світ, і з побожним серцем читав молитви. Прийшов мені потім на думку медалик, що то мені його дала у Львові Оленка Чесаківна. Зняв я медалик із шиї, поцілував і зітхнув до Пресвятої Діви, благав у Неї помочі в таку тяжку хвилю, від якої залежало життя мого батька і моє власне. Коли я так із усієї душі віддавався святій опіці, здалося мені, наче б двері від кімнатки відчинились і хтось тихесенько входив до неї.

Оглянувся я і бачу жінку, зодягнену так, як болгарські жінки зодягаються, але з лицем так заслоненим, що видно лише чоло й очі. По тім пізнав я, що не була вона християнка, лише турецької віри. Підійшла до мене ближче, відслонила ціле лице, а тоді побачив я, що це постарша жінка, старша ніж моя мати, а дуже зажурена, сумна. Глянула на мене уважно, приклала палець до уст і казала мені мовчати. Я мовчав і ждав аж сама відізветься. Вона взяла мені з рук той медалик із визерунком Богоматері, приклякла та стала цілувати його й жалібно зітхати.