Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Не подобається він мені, — сказав тихо юнак.
— Мені теж, — відповіла Ліда.
— І все-таки треба заходити. Правду сказати, мені кортить глянути своїми очима, що є всередині в цій великій кибитці, — відгукнувся Дмитро Борисович. — Тільки подумати, товариші, ми познайомимося зараз з побутом стародавніх скіфів! Таке може хіба приснитися!
— Та, може, ми й справді спимо, Дмитре Борисовичу? — розсміявся Іван Семенович. — Як інакше пояснити цю чортівню, що відбувається з нами?..
— Не знаю, — сухо відказав археолог. — Можу тільки сказати, що я радий був би так спати якнайдовше, щоб встигнути тут побачити якомога більше!
Іван Семенович лукаво подивився на Ліду й Артема і безнадійно махнув рукою: хіба ж з Дмитром Борисовичем можна сперечатись, якщо йдеться про стародавніх скіфів?..
Вони по одному увійшли до кибитки.
Велике, округле й високе конусоподібне приміщення — ось якою була всередині кибитка скіфського вождя. Світло проникало в неї крізь великий отвір угорі. Вся підлога була застелена товстими кольоровими килимами. Вздовж стін на килимах лежали невеличкі подушки. Такі ж подушки лежали й на двох великих скринях, оббитих бронзовими бляхами і широкими шпугами.
Вождь уже сидів, відпочиваючи, на м’якому килимі. Без свого золотого шолома він не здавався таким суворим, як раніше. А може, суворість його зникла ще й тому, що тепер він усміхався, його жести були легкі і позбавлені тієї урочистості й підкресленої поважності, які були притаманні йому, коли він сидів на коні на чолі своїх воїнів.
Біля вождя стояв молодший скіф з маленькою кучерявою борідкою. Це був той самий чоловік з єдиним золотим значком на шоломі, з яким вождь лагідно розмовляв раніше. Що ж, Артем одразу відчув, що він цілком поділяє симпатії старого вождя до цього чоловіка. Молоде, енергійне обличчя з маленькими темними вусами і борідкою, ясні очі й високий лоб — все це привертало до нього симпатії. Артем навіть непомітно глянув на Ліду: а як ставиться вона до цього нового знайомця? Та Ліда була зайнята своїми особистими справами.
Побачивши на жердині, яка стояла посеред кибитки і виходила в отвір угорі, невеличку блискучу бронзову пластинку з оздобами, Ліда раніше за всіх зрозуміла призначення цієї речі. Пластинка з відшліфованої бронзи заміняла скіфам дзеркало, це було ясно. І Ліда, стоячи перед ним, уже поправляла свої кучері.
— Та гарна, гарна й так, — насмішкувато мовив Артем. — Невже ти не певна цього?
Ліда спалахнула. Старий вождь теж помітив, як милувалася дівчина перед бронзовим дзеркалом. Він засміявся і сказав кілька слів до молодого скіфа. Тоді Ліда остаточно зніяковіла і відійшла вбік, ближче до своїх.
Старий вождь, так само доброзичливо всміхаючись, запросив гостей сідати на килим. Вони охоче посідали, бо втома таки давалася їм взнаки після всіх пригод цього надзвичайного дня.
— Добре, хоч відпочинемо трохи, — сказав задоволено Іван Семенович, влаштовуючись зручніше. — Але як же ми порозуміємося? На мигах дуже незручно. Дмитре Борисовичу, ви б спробували вашою грецькою, га?
— Та я майже забув її…
— А ви спробуйте. Це ж нам може стати в пригоді.
Дмитро Борисович, насилу згадуючи слова, повільн вимовив першу фразу. І хоч вона була, з його погляду, страшенно кострубата, — старий вождь і молодий скіф з подиву широко розплющили очі. Вони нахилилися до археолога і напружено слухали. Дмитро Борисович повторив фразу. Очі молодого скіфа радісно блиснули.
— Розуміють! — вигукнув переможно Артем.
Молодий скіф уже відповідав археологові. Дмитро Борисович сказав ще щось — і розмова почалась. Була вона не дуже легкою, переривалася, коли замість слів, яких явно бракувало, Дмитрові Борисовичу доводилося пояснювати свою думку жестами, але то була все-таки вже справжня розмова! Через кілька хвилин археолог, витираючи з лоба рясний піт, сповістив:
— Старого вождя звуть Сколот. Цього приємного молодого чоловіка — Баркам. І вони обидва дуже нам симпатизують і цікавляться нами.
Почувши свої імена чужою мовою, обидва скіфи по черзі схвально кивнули головами. Потім вождь плеснув у долоні. Через півхвилини служники внесли велику бронзову чашу і кілька маленьких. Вождь урочисто вказав на принесену чашу, запрошуючи гостей.
— Запрошує пити, — сказав Дмитро Борисович. — Цікаво, що це таке? Невже…
Він спинився, наче побоюючись сказати щось зайве, але не відводячи зацікавлених очей од чаші.