Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— А кривобокий іде поруч з нами, — зауважив Артем. — І весь час поглядає на тебе, Лідо. Бачиш?
— Отой он? Спасибі, Артемчику, не порадував. Який же він гидкий!
— А ти йому, навпаки, мабуть, дуже сподобалася. Бач, очей не зводить!
— Та кинь ти! І не кажи більше нічого про це, бо мені, як подивлюся на нього, стає страшно. Такий гидкий, слизький якийсь!..
Проте через півхвилини Ліда не витримала (“Отакі всі вони, ті дівчата!” — гірко подумав Артем) і глянула скоса в бік кривобокого молодого скіфа: невже все ще дивиться?.. О, так! Він невідривно дивився на неї, він ще й усміхався дівчині! Навіть сама його усмішка була якась крива, наче він усміхався тільки однією стороною обличчя!
— Артеме! Ти не знаєш, хто він такий?
— Ні. І не хочу знати, — похмуро відповів юнак.
— Зачекай, Артемчику. Я серйозно.
— І я не менш серйозно.
— Та зажди! Мені здається, що він… ну, що він ніби родич старого вождя.
— Звідки ти це взяла? Завжди щось вигадаєш!
— Ну глянь сам, Артемчику! Адже він дуже схожий на нього, тільки той симпатичний… а цей бридкий.
— Хм… придивлюсь, придивлюсь згодом. Зараз незручно.
З обох боків Артема і товаришів їхали мовчазні вершники. Їхні обличчя були суворі. Вони тримали довгі списи з металевими зображеннями якихось фантастичних левів, пантер, орлів — з розплатаними крилами. Скіфи урочисто схиляли їх над головою вождя. У більшості на списах були зображення пантер. Химерні пантери були то спокійні, то такі, що жерли свою здобич, шматуючи її іклами, потворні, люті, з короткими пиками.
“Пантери і орли у них неначе стяги”, — подумав Артем. Він уже хотів перевести погляд на щось інше, але у свідомості ворухнулося щось невиразне, дратуюче. Так буває іноді з людиною: підсвідомо вона щось помітила, відзначила, проте що саме, — ще не знає точно. Але це заважає, дратує, наче наполегливо вимагає роздивитися його остаточно, усвідомити до кінця. Чи одне якесь з тих зображень, чи всі вони разом, — але щось тут дратувало Артема, навіть, як це не дивно, нагадувало чиїсь знайомі риси. Але що саме — він не міг збагнути…
— Дивись, Артемчику, Діана знову налякала їх! — голосно розсміялася Ліда.
— Де?
— Он, попереду нас!
Справді, два вершники ледве стримали коней, що стали дибки.
Раптом Артем ударив себе по лобі.
— Товариші! Іване Семеновичу! Ось воно що! Я знаю, нарешті, зрозумів!
— Що ви знаєте?
— Що ти зрозумів, Артемчику?
— Знаю, що означає слово “поскіна”! І зрозумів, чому всі вони так бояться нашої Діани!
— Чому?
— Тому, що вона як дві краплі води схожа на їхніх пантер! І слово це означає — пантера!
— Та яка пантера! І звідки ви це знаєте?
— Подивіться на оті металеві зображення на списах!
— Ой, і правда! Артемчику, ти молодець!
Артем мав рацію. Можна було подумати, що невідомі майстри, творці металевих зображень на списах, мали на увазі саме собаку-боксера, відливаючи своїх пантер. Така ж сама коротка морда, такі самі ікла! Ось чому скіфи боялися Діани! Вона, очевидно, була для них живим втіленням священної пантери! І тому жоден з них навіть не насмілювався підійти до собаки, не те, щоб торкнутися її або, боронь боже, чимсь прогнівити!..
— Правильно, юначе, — радісно сказав Дмитро Борисович. — Ви таки дійсно спостережливі! І весь час доводите це — і вдома, і в печері, і тут… Пантера… пантера… от цікаво! Пос-кіна… якщо вважати, що це грецькі слова, то в перекладі воно буде означати — собака і, може, ще щось, що визначає пантеру. Гм… І все-таки — незрозуміло: адже собаки у скіфів були. Чому ж такий переляк перед нашою Діаною? Правда, вона схожа на пантеру… і все-таки… дивно!..
Археолог, захопившися своїми думками, довго ще бурмотів щось собі під ніс, але Артем уже не слухав його. Він сяяв од задоволення. Розгадано загадку, розум звільнився від дратуючої неясності, тепер усе стало на місце. Проте чи все?..
Тим часом вони підійшли до великої кибитки, значно більшої за усі інші. Стояла вона осторонь, на шестиколісному возі. На її верхівці на жердині височіло чимале металеве зображення орла з широкими крилами. Відкинуті в сторони повстини, що утворювали вхід, було пофарбовано в червоний колір.
— Мабуть, резиденція старого вождя, — мовив археоло зацікавлено. — Так і є!
Вождь за допомогою молодого воїна спішився. Але перед тим як увійти в кибитку, вій ще раз широким вітальним жестом запросив чужинців іти слідом. І тільки по тому зник у кибитці. Слідом за ним увійшли його супутники. Залишився тільки кривобокий молодий скіф. Він і собі уклонився чужинцям, чемно схиливши голову, і поважно щось сказав. Роблячи це, він скоса глянув на Ліду. По його обличчю пробігла ледве помітна усмішка, така швидка, що її не помітив ніхто, крім Артема.