Гойдалка дихання
- Автор: Мюллер Герта
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 978-966-03-5083-0 (Карта світу), 978-966-03-5502-6
- Переводчик: Наталка Сняданко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гойдалка дихання». Краткое содержание книги:
Так співає наша співачка Лоні Міх, і на чолі у неї виступають краплі поту. А Цитра-Ломмер тримає на колінах свій інструмент, на пальці у нього — металевий перстень. Після кожного рядка він відщипує від струни м'яке відлуння і підспівує. А Ковач Антон кілька разів пересуває свій барабан уперед, аж поки не опиняється на такій відстані від Лоні, що може зачепити її обличчя паличками. Пари танцюють під спів і похитуються, наступаючи одне одному на ноги, ніби птахи, які сідають на землю, коли дує сильний вітер. Труді Пелікан каже, що ми все-одно не можемо більше ходити, ми можемо тільки танцювати, ми перетворилися на товсті шматки вати, у яких коливається вода і стукотять кістки, але їхній звук слабший за удари барабана. Причинами цього вона називає мені свої латинські таємниці з медпункту.
Поліартрит. Міокардит. Дерматит. Гепатит. Енцефаліт. Пелаґра. Дистрофія з викривленим ротом, яку називали Обличчям мертвої мавпи. Дистрофія з негнучкими холодними руками, яку називали Пазурами когута. Деменція. Правець. Тиф. Екзема. Ішіас. Туберкульоз. Дизентерія з кров'ю у калі, фурункули, пухлини, атрофія, сухість шкіри і сверблячка, запалення ясен, випадіння зубів та гниття зубів. Про відмороження Труді Пелікан не згадує. Як і про відмороження частин обличчя, шкіра на яких стає кольору цегли з білими плямами, ці плями темнішають у перші дні весни і стають темно-брунатними, такими, якими зараз є обличчя тих, хто танцює. А оскільки я нічого не кажу і ні про що не питаю, Труді Пелікан міцно хапає мене за лікоть і каже:
— Лео, я говорю серйозно, не помирай взимку.
А барабанщик співає з Лоні на два голоси:
Труді говорить крізь пісню, що мерців узимку складають на вулиці, на задньому дворі, закидають снігом і так залишають на кілька ночей, щоб вони остаточно задубіли. А гробарі страшенно ліниві і не хочуть копати могили, тому розрубують труп на шматки і риють лише невеличку дірку.
Я уважно слухав Труді Пелікан і відчуваю, що у мені є потроху від кожної з її латинських таємниць. Музика додає смерті сміливості, і тепер вона може хитатися в ритм разом із усіма.
Я тікаю від музики у свій барак. На сторожових вежах по обидва боки алеї, яка веде до табору, стоять вартові, невеличкі і застиглі, ніби вони впали з Місяця. З ліхтарів на вежах ллється молоко, зі сторожки на вході до табору у двір долинає сміх, там знову п'ють самогон із цукрових буряків. А на центральній алеї табору сидить вартовий пес. Його очі світяться зеленим, а між передніми лапами у нього лежить кістка. Мені здається, що це куряча кістка, і я заздрю псові. Він це відчуває і гарчить. Я мушу сказати щось, аби він не скочив на мене, і я кажу:
— Ваня.
Він точно називається якось по-іншому, але дивиться на мене так, ніби і сам міг би назвати моє ім'я, якби захотів. Я мушу втекти геть, перш ніж він зробить це, я роблю великі кроки і кілька разів обертаюся, дивлячись, чи не йде він за мною. Коли я вже доходжу до дверей барака, то бачу, що він і досі не взявся за свою кістку. Пес продовжує дивитися вслід мені або ж моєму голосові і слову «Ваня». У вартового пса теж буває так, що свідомість залишає його, а потім вертається назад. А самотність така ж, як і він. Можливо, російська самотність називається Ваня.
Я лізу на свої нари просто в одязі, як був. Нічник, як завжди, світиться над дерев'яним столом. І як завжди, коли я не можу заснути, дивлюся на пічну трубу з її чорними складками і колінами, на два залізні тягарці годинника з зозулею. Але потім я бачу себе у дитинстві.
Я стою біля дверей веранди свого дому, моє волосся — це чорні кучері, і я не досягаю ще навіть до клямки. У руках у мене м'яка іграшка — брунатний пес. Його звати Мопі. На відкритих дерев'яних сходах — мої батьки, вони повернулися з міста. Мама обгорнула ланцюжок своєї червоної торбинки довкола руки, щоб він не дзеленчав під час піднімання сходами. У батька в руках білий солом'яний капелюх. Він заходить до кімнати. Мама зупиняється, відкидає мені волосся з чола, забирає у мене іграшку. Вона кладе іграшку на стіл на веранді, дзеленчить ланцюжок на її сумці, і я кажу:
— Віддай мені Мопі, бо без нього я занадто самотній.