Химера
- Автор: Масютко Михайло Савович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Євросвіт
- ISBN: 978-966-8364-16-7
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Химера». Краткое содержание книги:
Для тих, хто шукає правду.
— Таваріщ палковнік! Він бреше. То його ворони обскубали.
Прокурор вийшов з-за столу і, повільно ступаючи, підійшов до мене. Він взяв мене рукою за підборід дя.
— Так что ж ти брешеш? Кто тебя біл?
— Я правду кажу.
Прокурор розмахнувся й ударом в обличчя звалив мене з ніг.
— Кто тебя біл?! — не даючи підвестися, бив мене ногами прокурор.
— Кто?!
— Мене ворони обскубли, — ледве вимовив я.
— То-то, — задоволено промовив прокурор, витер руки хусткою і, посміхаючись до начальника, відійшов від мене.
Оповідання друге
Мене замотали у плащ-накидку та обв’язали шнурами так, що я міг тільки дихати й дещо бачити, винесли на подвір’я і вкинули в сани. По боках сіло четверо емґебістів. Мене везуть до Львова — сказали мені.
— Там уже в усьому признаєшся, — додав на прощання начальник.
Дорога вела через ліс. Та лісом їхали не довго. Зненацька лісову тишу порушили автоматні постріли. Мої конвоїри падали, хапаючись за животи і за груди. На дорозі з’явилися повстанці з тризубами на шапках. Вони спинили коні і пострілами добивали стогнучих емґебістів. Хлопці підбігли до саней і розв’язали мене. Я опинився серед своїх у просторій криївці. Мене частували спиртом і солониною. Підживившись, я розповідав про страхіття, які пережив, а повстанці мовчки слухали.
— Нікого не видав? — спитав мене один.
— Ні.
— Молодець.
Серед повстанців нікого, із знайомих мені не було, та вони знали добре тих провідників, яких я знав.
— Що будеш робити тепер? — запитав мене старший. — Може, поїдеш на схід, де тебе ніхто не знає? Ми дамо тобі документи.
— Ні, я буду з вами, — відповів я.
Мені дали автомат.
Наступного дня підійшов до мене провідник.
— Я хочу подати хлопців до нагороди за твоє визволення, — сказав він мені. — Підпиши ось цього протокола.
Я підписав. А незабаром до криївки вскочив повстанець і голосно викрикнув:
— Нас винюхали пси! Треба тікати.
— Відступати організовано! — скомандував провідник.
Ми відступаємо лісовими хащами, але на нас безперервно напосідають. На моїх очах падають мої визволителі, стогнучи й хапаючись за животи й за голови.
— Розпорошуйтесь! — командує провідник, і ми почали розбігатися в різні боки.
Я вибрав собі місце під крислатою ялиною, звідки добре було видно атакуючих емґебістів. Ліг під дерево та прицілився у своїх мучителів.
Але автомат не вистрілив. Як я не сіпав його, він уперто не хотів стріляти. Раптом я відчув на своїй спині чужі коліна, а на своїх руках чужі руки.
— Таваріщ камбат! Живова паймал! — вигукнуло над моєю головою.
І я знову опинився в районному відділі емґебе.
Оповідання третє
Мене таки привезли до Львова. Обласна тюрма на вулиці Сталіна. В темному вузькому коридорі розчинились двері, і я побачив перед собою двох емґебістів з закачаними рукавами і з ножами в руках. Під стіною стояла широка лава, збита з товстих нетесаних дощок.
— Роздягайся, — кривлячись, вимовив один. Я почав роздягатися.
— Роздягайся догола.
Коли я поскидав з себе все, емгебісти підступили до мого одягу і почали ножами обтинати ґудзики.
Мене повели на верхній поверх. Розчинилися двері, і я став на порозі. Я не знав: чи мені.йти вперед, чи повернутися назад. Переді мною вся підлога була встелена виснаженими голими людськими тілами. Вони не ворушилися, і я був певний, що переді мною лежать мерці.
Я вже хотів податися назад, та залізні двері вдарили мене в спину, і я впав на голі тіла.
«Мерці» ожили, заговорили. Вони голі, бо в цій температурі й задусі інакше людина не витримає.
Мене оточили. Я почав розповідати їм про себе.
— Між іншим, мене відбили були партизани, — сказав я.
— Ха-ха-ха-ха! — зареготали голі тіла. — Партизани! Тут половина таких, що їх відбивали «партизани».
У моїй голові переплуталися вовки із звіринця та емгебісти з закачаними рукавами, уссурійські тигри і прокурор.
Але ні — майнуло в свідомості. Цих потвор до звірів рівняти гріх. Звір може роздерти, з’їсти, та не може розтоптати душі людини, вбиваючи її.
Львів, 1964
НА ВІДКРИТТІ ПАМ’ЯТНИКА ІВАНУ ФРАНКОВІ У ЛЬВОВІ
Сонце світить по-літньому, хоч уже давно осінь. 31 жовтня.
О третій годині — відкриття пам’ятника Івану Франкові. Я приїжджаю на цілу годину раніше, щоб зайняти місце.