Осиний мед дикий
- Автор: Савка Ірина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво старого Лева
- ISBN: 978-617-679-021-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Осиний мед дикий». Краткое содержание книги:
Видання здійснене за сприяння Львівської міської ради в рамках Конкурсу на підтримку україномовного книговидання у м.Львові у 2013 році”.
— Олесю, ти мене чуєш? — ніби крізь вату пробивався бабин голос. — Просуши хату, бо підлога гнитиме. Ніхто не купить.
Він і незчувся, як притиснув до себе сухеньке тіло жінки і прошепотів:
— Бабцю, може, я не буду продавати хату? Може, я залишуся? Мені тут дуже добре. В мене з’явилася надія.
Він уже не слухав, що говорила Безручиха. Забіг до хати і взявся гарячково шукати альбом, де зберігалися його юнацькі знимки. Шукав збільшеної — і нарешті знайшов. Ось він: саме після школи, з великими карими очима і темним пушком над губою — тодішній, незнайомий, — наче сьогоднішній попутник...
Та ніч була найважчою в його житті. Він копирсався у спогадах, переглядав свої світлини, порівнював, рахував, збивався і знову все починав спочатку. Олесь боявся собі признатися, боявся надіятись, а внутрішня струна вперто вібрувала: твій, твій, твій. Господи, невже мій? Причинивши двері хати, пішов сонним селом, ворохоблячи собак. Зупинився перед ворітьми Зарічного, і дика ревність мало не підняла сторч волосся на голові: він уявив, як Іван занурює голову в пахучі коси Данусі і безпечно її обіймає. Чому він? Чому не я?.. Олесеві треба було терміново знайти якийсь берег, до чогось прибитися, за щось учепитися...
І знову був росяний досвіток. Олесь попрямував на стежки своєї юності. Як і тоді, довкола пахло зеленим листям і бруньками. Краплі роси, як сльози, висіли на сонних квітах. Вузенькою стала їхня поляна, заросла молодим грабчаком. Сюрчали коники і не було Данусі. Не було її прохолодних рук, щоб остудити його розгарячілу голову... Олесь сидів довго, ніхто йому не заважав. Він добре знав, що Іван не байдужий до дівчини. Як і знав, що Дануся любить тільки його. Чому так злегковажив? Чому гордість та амбіції взяли гору? Але ж і вона мовчала стільки літ!..
Не мав відповіді на всі ті запитання. Зарошений і наче очищений, вертався Олесь додому. Був упевнений в одному: він нікуди звідси не поїде.
Петрусь
Була неділя перед Спасом. Вигрівалися яблука. Стручки молодої квасолі гронами обліпили жердку і хилили її до землі. Личка стрілчатих айстр були повернені до сонця, а горді жоржини виклично хизувалися своїми пухнастими оксамитовими голівками. У повітрі завис аромат дозрілого літа, і його небесна синява умиротворяла того, хто милувався цією красою.
Після церкви родина готувалася сідати до обіднього столу. Ганна витягала вареники з окропу, коли під вікнами майнула постать високого чоловіка у військовому.
— Слава Ісусу Христу! — почулося.
«Дивно. В такий час не всі так вітаються, тим паче військові. Хто б то міг бути і з чим прийшов?» — думала Ганна, виходячи назустріч незнайомцю. З військовими завше самі неприємності!
Чоловік теж зробив рух назустріч жінці, поцілував їй руки і тремтячим голосом, плутаючи слова, швидко заговорив:
— Цьоцю Ганю, я Петро, котрий корови у вас гонив пасти. Прийшов от подякувати... Жаль, вуйка Славка не застав, шукав його на цвинтарі...
Боже! Помисли старої Ганни закрутились, як у калейдоскопі. Не може бути? Петрусь? Звідки? Перед нею стояв статечний чоловік із посивілими скронями, котрий, як потім довідалася, дослужився до звання полковника. Думки шугонули в далекий сорок шостий. Була вже весна. Встелявся молодий моріжок. На подвір’ї весело сокотіли кури. Ганна поралася в хаті, саме готувала полуденок. Відчула, що у дворі є хтось чужий, бо злісно гавкнув Бурко і закричала птиця.
Коли виглянула з хати, побачила обірваного хлопчика, який припав до курячої миски з холодною заминкою. Він не звертав уваги ні на кого і напихав рот усім, що було в мисці. Хлоп’я було худеньке, з великими сірими очима. «Господи, звідки ж воно?» — подумала Ганна.
— Ти чий?
— Я Петрусь. Гуцул я! Дуже їсти хочу. Мамка сказала, йди між люди — може, не помреш!
— Куди ж узяти тебе? У нас самих діти, живемо з праці рук.
Тут Славко на обід навідався. Хлоп’я стояло, як на суді, і чекало вироку цих двох дорослих людей. Очі — мов озерця, випромінювали щирість і покірність, крізь драні личаки виднілися сині змерзлі ноженята, рваний кашкет мав, видно, вже не одного господаря.
Малий витяг з-за пазухи подертої сорочини гарну червону хустку і простягнув Ганні:
— Цьоцю, візьміть собі! Це мамина хустка. Я не вкрав...
Сльози бризнули з очей молодої жінки, вона погладила брудний патлатий чубчик... Нагріли води, викупали, дібрали одежину, нагодували — і став Петрусь пастушком. Свіже молоко, ласка близьких людей швидко позначились на малому. Він був розбитним хлопчиком, мав багато друзів, ходив із вуйком Славком до лісу, любив смереки, казав, що вони домом пахнуть. Окріп, гарний був легіник. Звикли Ганна зі Славком до нього як до рідного, а їхні діти мали хлопця за старшого брата. Петрусь любив робити для них вербові пищики...