Осиний мед дикий

«Олесю, слухай, як хліби співають», — вчувалися йому слова, які любила повторювати мама. Вона у нього була романтиком. І у такий досвіток сказала би саме так, Олесь не сумнівався в цьому. Задумався, тож і не чекав почути біля самого вуха голосне:

— Доброго ранку!

Олесь аж підскочив. Його наздогнав високий юнак.

— Ви до села?

— Так, додому.

— І я теж.

— Студент?

— Першокурсник. Скоро сесія, то я за харчовим поповнення.

Олеся кольнула думка, що він десь бачив ці великі карі очі.

— Чий ти будеш?

— Івана Зарічного.

-Правда? Ти диви... — і вже стишено додав. — А маму твою Данусею звати?

— Данусею. Ви знаєте їх?

— Так, добре знаю. Ми і в школі, і в юнацькі роки були разом. А далі вже хто куди розлетілися. Я от знову додому вертаю. Як звати тебе, юначе?

— Лесем.

— О, і тут ми з тобою маємо спільне. Я теж Олесь. Тільки літа мої перегнали тебе, побігли вперед. Марію Цеглярку знав?

— Звісно.

— Отож, син я її, молодший. Приїхав мамі поклонитися, до хати глянути. Хто там доглядає її?

— Здається, баба Безручиха. Вона город обробляє, то й до хати, мабуть, дивиться. Кажуть, купець є. Бо що хата без господаря?

Аж закрутило під серцем — без господаря. І от він — господар чи продавець — добирається до своєї домівки. Незчувся, як Олесь випередив його, стріпнувши чорним чубом.

— Ви роздивляйтеся і згадуйте, а я мушу швидше йти. Часу маю обмаль.

Родинний двір привітав Олеся запустінням. Похилений, битий дощами сірий пліт, колись добре втоптана стежка кущиться бабкою і диким рум’янком. Відчинив скрипучі двері — повіяло хатнім вільготом. Немиті вікна не пускали в оселю світло. Всередині все залишилося так, як було при мамі — лише без радості, без тепла. Олесь сів на вичовганий поріг, обійняв, мов у дитинстві, ноги і ніби поглянув на себе збоку — ще малого, коли мама вертала з ферми і несла до хати свіжо зібрані вологі яблука. Готувала сніданок і шкарубкими руками гладила його чорнявий чуб. Враз Олесеві запахло льодяниками: різнокольоровими, прозорими, у розмальованому пуделку, які бували хіба на день народження — де б він не був, вони завжди пахли для нього дитинством...