Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

Підземелля наповнювало гудіння полум’я, тріскотіння дерева, що передувало його остаточному розпаду, але був тут присутній ще один звук. Десь дзюркотіла вода. Очевидно, вода витікала зі зруйнованого водогону, але не тут, трохи далі. Тут було сухо. Відчуття затишку й безпеки дивним чином викликало у Германа якесь піднесення. Герман почав мріяти про те, що сьогодні він зміцнить своє становище і, можливо, навіть знатиме, що треба шукати в отих руїнах. Він пишався, що обрав для себе таку лінію поведінки, що дасть йому змогу вижити у цьому зруйнованому війною світі.

Він не встиг заснути тієї ночі, бо невдовзі члени дивного братства шукачів повиходили з тунелю, одягнені й закутані по самі вуха, й усі вони піднялись нагору. Герман знайшов серед мотлоху мотузку й підперезав пальто так, що воно стало трохи коротше, і закутав обличчя по самі очі шарфом. На небі сяяли зорі, і пожежі, здавалось, горіли яскравіше. Герман відшукав свого напарника, але довго з ним не працював. Треба було підняти велику балку, і Герман пішов допомогти. Під балкою лишилось ще чимало важких предметів, і він не міг отак залишити цих виснажених бідолах. А коли нарешті повернувся на своє місце, то не побачив напарника. Герман на мить розгубився і скористався цим моментом, щоб роздивитись руїни. В одному місці стіна готова була обвалитися, але, на щастя, туди ніхто не підходив. Вони працювали на невеликій ділянці, завдовжки 50 кроків. То були купи попелу, погнутого залізяччя й цегли, під якими все ще жеврів вогонь. Герман колупнув носаком невеличкий горбочок, й звідти жбухнуло полум’я. Герман відскочив назад. Небо помалу блідло й врешті настала та особлива пауза, що завжди буває передсвіта. У такий час найкраще прокидатись. Зникає гнітюче відчуття темряви, думки вільно ширяють на межі сну і пробудження. Магічний час. Однак Герману було не до того, щоб прислухатися до власних думок, які повільно спливали з його підсвідомості, шикуючись у голові. При ньому було знайдено дві пружини й потемніле увігнуте скельце.

Цього разу вони недовго працювали: поки не розвиднилось. Сходячи в нору, Герман подивився на місто за рікою, що тремтіло в золотавому мареві. Вода в ріці парувала і була вільна від барок та човнів, і через те видавалась йому чужою. З пусткою в серці він увійшов у похмуре й тепле нутро землі, подумавши, що міг потрапити в ті часи, коли тут не було ні трьох міст, ні мостів, а лише ріка та луки. І що йде до того, коли тут справді зникне місто. Це означає, що світ замкнутий у якомусь пекельному колі.

Ритуал повторився. Оскільки Герман не знаходив нічого, бо не знав, що шукати, то нічого не виклав на ковдру. Та й в інших улов був небагатий. Цього разу він пішов до приміщення, де горіли олійні лампи й попід стінами в два яруси стояли дерев’яні лежанки з тоненькими матрацами, а посередині стояв довгий стіл, збитий з дощок. Якийсь чоловік виніс із сусіднього помешкання казан з рідкою юшкою, що не потребувала навіть ложки, і до неї брусок сухаря. Після цього Герман заліз на нари, вкрившись пальтом, і заснув наче дитина.