Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник». Краткое содержание книги:
— Скарби? — питає Юлія.
— Ні, скарби не можуть лежати просто так. Їх замуровують. Я покажу білих баранчиків.
— Що?
— Я недавно дізнався, що хвилі на морі перетворюються на білих баранчиків. Удень вони ховаються в печерах, а вночі пасуться довкола замку.
— Не вигадуй.
— Самі побачите. Ми вже майже прийшли. Тільки не треба нікому про це розповідати. Присягніться, панночко!
— Присягаюсь.
— Чому в тебе заплющені очі? — питає Пауль, міцно стиснувши її долоню.
— Вони в мене розплющені.
— Ні, ти, мабуть, заснула. Розплющ очі, Юліє.
Вона вдаряється боляче плечем об якийсь виступ і скрикує. Тепер її очі широко розплющені й вона бачить багато білих баранчиків у великому гроті й чує шум води. Присмеркове світло ллється з отвору в стіні.
…Люди в білому, білій спідній білизні, з білими обличчями лежать безладно на піску в незручних позах. Білі як баранчики на гребенях хвиль У декого розплющені очі. Юлія озирається на чорноту за собою. У ній є щось магнетичне, вона тягне її назад у своє вологе лоно. Дівчинка долає цю чорноту, свічка гасне, заливаючи пальці теплим воском.
Але люди з білими обличчями не зникають. Їх так багато, що Юлії доведеться переступати через них, аби вийти з печери. Її не дивує, що вони мертві. У місті вбито стільки людей. І зараз війна. Але чому їх не залишили там, де вбили?
— Бо їх потрібно було сховати, — шепоче Пауль їй на вухо.
— Звідки ти знаєш? — обурюється Юлія. — Ти не міг того бачити! То було в інший час. — І зітхає: чудовий час…
І Пауль знічено відступає у тінь минулого.
— Білі баранчики, — кривиться Юлія. — Аякже!
На краю світу, далеко-далеко звідси лежить її мертвий дідусь, а десь неподалік — мама. І ще десь — тато. Вона б не хотіла, щоб вони лежали отут, скоцюблені з гримасою болю на обличчях.
Вона переступає через трупи, і кожен погляд як кнопка фотоапарата — клац, клац, клац.
ГЕРМАН:
Після зустрічі з Софією Герман зміг зайти до Ульріха, якого спершу не міг бачити. Він сподівався, що ставлення Ульріха до цієї сумної події буде таке, як належить. Ульріх мав квартиру в тому самому будинку, де колись мешкав і Герман. Обшарпаний фасад, захаращені сходи, — усе, як у прибуткових будинках для всілякої голоти. Герман встиг захекатись, підіймаючись сходами на четвертий поверх, бо не хотів братися за перила рукою в новеньких рукавичках. Зрештою, він зняв їх на останній сходовій клітці й сховав до кишені.
Ульріх виявився вдома. Заспаний, неголений після нічного чергування в казармі, і поки він жадібно пив воду просто зі збанка, Герман встиг опанувати себе й помітити безлад у помешканні.
— Що сталося? — буркнув Ульріх, витираючи підборіддя.
— Нічого, — знизав плечима Герман і всівся на вільний від одежі стілець, відсунувши його трохи вбік: жест, що означав певне відчуження й водночас потребу охопити все оком душі. — Зайшов висловити тобі співчуття.
Очі Ульріха на мить стали скляними.
— А-а, — протягнув він якось байдуже. — Тепер я знову без ординарця.
— Він був моїм ординарцем, — мовив Генріх. — Аж три роки. Чому ти не повідомив мене про смерть Ганса?
І подумав про себе: «А що б це змінило?»
— Я… — млявість Ульріха наче рукою зняло. — Я сам був приголомшений! Я відвіз його до лікарні, ти знаєш. Він же ні слова нікому не казав про свою грижу!
— Заспокойся, я теж нічого не знав. Ганс боявся, що його звільнять зі служби. А я ж мав намір забрати його до себе…
По лиці Ульріха ковзнула тінь, але то не була тінь смутку, а згадка про те, ким зараз є Герман.
Герман миттю відчув переміну, і власний мундир з неначищеними ґудзиками видався йому чимось на кшталт театрального костюма, бо його вже не стосувалось поняття «честь мундира».
— Така його доля, — сказав сухо Ульріх.
Герман подумав і кивнув:
— Так.
Можливо, він би повів Ульріха перехилити десь чарчину, і на хвилю опинився б знову в тому знайомому безтурботному світі, де треба вміти прожити на офіцерську платню якомога веселіше, де ніколи не розмовляють про майбутнє, а лише про завтрашній день, де жінки майже задурно кохають бідних офіцерів і люблять їхні мундири більше, ніж їх самих.
Нічого, подумав Герман, коли вже їхав назад, це їхня війна, а не його. Це — доля, одна із доль, — поправив він себе. Правда, це усвідомлення було дуже поверхове. Він міг би легко зняти його, як знімав пушинку з мундира покійний Ганс.
Сон Германа
От я й знову тут, — подумав Герман з якимось полегшенням, не здивувавшись, що він не в мундирі, а в забрудненому попелом пальті, що навіть трохи обгоріло знизу. Треба почистити.