Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
Привезли нас на станцію, кинули у вагон, в якому перевозять худобу. Понад 70 чоловік напхали у нього, на брудну підлогу з гноєм. Під охороною поліцаїв повезли нас на Львів, а звідтіля на Перемишль. П'ять днів були ми в дорозі. Тільки через грати подавали нам їсти: ранком — просяну баланду, а ввечері — півсклянки брудної рідини.
24 липня 1942 року. Приїхали в Перемишль. Відчинили вагон і погнали нас на комісію. За 5 днів уперше дихали свіжим повітрям, зомлівали і падали. На вигоні за містом кинули нас в обору, обтягнуту п'ятьма рядами колючого дроту.
Осттабір № 27. В цей табір смерті зігнали понад 12 тисяч радянських людей. Тут вони проходять «карантин». 6 днів невільники не отримують ні харчів, ні води. Таке правило душогубів.
Правду скажу: їсти не хотілося, а води, здавалось, випила б ціле відро. Через 5 днів повели нас на медкомісію, Зовсім роздягнули і поодинці підводили до столика, за яким сиділи лікарі. На руках у мене ще були незагоєні рани. Велику надію я покладала на них — звільнять за хворістю. Підійшов до мене старшин лікар, обдивився рани і несамовито загорлав:
— Карош паненка! В Герману видужаєш!
Начепили мені на правий бік грудей номер невільника «ОСТ 12885». Цього ж дня видали нам по склянці кави, засолодженої буряковою юшкою, посадили у вагон. І проліг наш путь на Берлін.
1 вересня 1942 року. Військовий завод. Робочий день — 12 годин. Тут працює 8 тисяч невільників з Франції, Чехословаччини, Болгарії, Югославії, жінки і діти. Живемо ми в оборі просто неба, годують нас гірше, ніж собак. Від тяжкої праці й життя почалося сьогодні у мене кровохаркання. Згадала, що в цей день колись ішли ми в рідну школу після літніх канікул.
10 жовтня 1942 року. Я познайомилась із французьким робітником Бернардом Ренне. Хороша людина. Теж ненавидить фашистів. Хоч нашої мови не знає, але ми порозумілися. Працюємо поруч. Я помітила, що іноді він начиняє снаряди не порохом, а чимось іншим і вкладає туди якісь папірці. Зрозуміла, що робив француз: фальшиві снаряди. А папірці — привіти нашим бійцям. Я теж так чинила, коли не було наглядачів, а на папірці писала: «Чим можу, тим і допомагаю».
15 грудня 1942 року. Від важкої роботи й злиденного життя зовсім знесилилась. Хочеться вмерти, а смерть не приходить. Вирішила накласти на себе руки. Якось повели нас у лазню. Я взяла з собою ножиці й намагалася перерізати вени. Заллялася кров'ю. Непритомною витягли мене дівчата і принесли в барак. Потім повезли в лікарню, оглянули лікарі, перев'язали і відправили на завод. На другий день я впала на роботі, знепритомнівши. Прибіг майстер, лаявся, а потім причепив мене до підйомного крана і виволік на вантажний двір. Що було далі — не знаю.
Прийшла до пам'яті у табірному шпиталі. Три тижні лікували, а харчі були гірші, ніж на заводі. А поруч із шпиталем на хазяйській садибі бурякова плантація. Виснажені голодом, крадькома вночі ми різали колючий дріт, пробиралися туди і рвали гичку, буряки. Здавалося, що нічого смачнішого в житті не їла. Дізналися про це хазяї, наслали гестапівців. Переламали кийком мені праву руку, побили, розстріляли 28 жінок, заставили нас викопати яму, позносити їх і засипати…»