Нащадки «Білого Хреста»

По обіді вирушили з Миколою Бунчуком до села Щасливого. Настрій у мене кепський. Опівнічна пригода спричинилася до неприємної розмови зі Скоричем. Втім, ризик — невід'ємна частка, мого повсякденного буття, і до нього я вже звик. Отож намагався не дуже перейматися. Минулося — і добре. Тепер слід бути обачнішим.

Перед від'їздом ми зо дві години аналізували справу: під різними кутами зору розглядали кожний наявний факт, свідчення. Одностайно зішлися на одному; пильну увагу працівникам Будинку колгоспника й підозрюваним Шалапусі, Зубовському і Раптанову. Шукати бороданя — відвідувача Личакова. Натрапити на слід Тягуна. Ось першочергові завдання. Наче й небагато, коли виклав їх на папері Махов. Але то для невтаємниченого у нашу роботу.

Гліб завважив, що зроблено вже немало і ми наблизились до злочинців, майже намацали їх, бо ж неспроста вчинено на мене замах. Вони серед тридцяти трьох чоловік, з якими я стикався. Тридцять три! Тепер почнуть їх пересівати, методично, прискіпливо, від дня народження до останніх місяців. А попереду ще зустріч із Страпатим і Баглай, Катериною у Вінниці.

Довго вибиралися з міста. Вдень вулиці надто запруджені транспортом. Микола вперто втискав «уазика» поміж машинами.

— Що, Арсене Федоровичу, не половили злодіїв? — поцікавився він.

— Жодного.

— А як мій колега?

— Toй шофер? Живий, пішло у нього на поправку.

Молостову стало краще — криза минула. Махов навідався до нього, розмовляв. Валентин розповів, як за опівніч грав у карти з грузинами, почув збуджене крякання качок і майнув надвір, до машини. Виліз на кузов — усе гаразд. Зібрався скочити на землю — і помітив біля сарая якісь постаті. Молостов тихцем наблизився до них і побачив спалахи ліхтарика, почув приглушені голоси. Шофер егейкнув, і відразу сліпучий промінь вдарив йому в очі, хтось кинувся на нього, вчепився у горло, почав душити… Відбиваючись, Молостов ухопив напасника за бороду, та нараз тіло пронизав гострий біль, і він знепритомнів…

— Кудою поїдемо: асфальтівкою чи полем і через пісок? — запитав мене Бунчук, коли нарешті ми вибрались з міста.

— Краще полем і лісом.

— Я так і знав, — посміхнувся він. — Мені теж набридає розпечене каміння.

Ми з'їхали на грунтівку, що петляла кукурудзяним ланом, рівну, хоч коти яйце. Вдалині мрів острівок золеного гаю. У кабіні повіяло свіжим прохолодним. повітрям із замахом трави, ніби навколо лежав луг. Поміж невисокими стеблами кукурудзи жаріли маки, мигтіли краплини чистих волошок. Оце б назбирати їх, подумалося мені, й принести сьогодні Ніні. Чомусь згадав Олю, як ми перепливли річку Лебідку і я ніс дівчину на руках…

Микола замугикав «Черемшину». Справді, серед врунистого, смарагдового роздолля хотілося співати, радіти життю, дивитися у небесну блакить або слухати шеберхання вітерцю у листі чи траві, сюрчання коників, кування зозулі, тепле дзискання джмеля. І щоб поруч кохана, її тамований подих і ніжний доторк руки… Я тріпнув головою — позбувся того дивного настрою, який почав розслабляти, відволікати думки од роботи.