Кінець Жовтого дива
- Автор: Тухтабаев Худайберды Тухтабаевич
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григор Тютюнник
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Кінець Жовтого дива». Краткое содержание книги:
Цей веселий пригодницький роман з елементами казкової фантастики удостоєний премії Всесоюзного та Республіканського конкурсів на кращий твір про радянську міліцію.
— Я… по товар… приїхав.
— Товару немає.
— Я й минулого разу нічого не одержав. Бог дасть і надалі дулю матимеш.
— Прошу вас, хазяїне, дайте хоч трохи товару, щоб виконати план, бо горимо синім полум'ям!
— А що тобі, власне, потрібне?
— Я чув, учора привезли атлас і килими.
— Привезти-то привезли, та дорого дали, поки дістали…
— Та вже ж ми не дамо вам самому тягти цей віз, дорогий начальнику, самі розуміємо…
— Годі ходити околяса. Скільки даєш… щоб потягти цей віз далі?
— Сто карбованців, хазяїне.
— Давай сто п'ятдесят, і десять килимів твої.
— Сто десять, хазяїне…
— Ну гаразд, давай сто сорок і на цьому — згода. Адже ти мені майже брат!
— Дам сто двадцять, хазяїне, адже ви мені ближчий, аніж рідний батько!
І ці два «брати» почали люто торгуватися за кожен карбованець, як на товкучому базарі, — ледь не до бійки. Нарешті зійшлися на ста двадцяти п'яти карбованцях хабара. Завмаг вивудив з глибин кишені грошенята, а завскладом простягнув по них лапу. Клац! Мулла[19] Хашимджан, звичайно, зафіксував цю зворушливу сцену на згадку. Будемо сподіватися, незабаром роздам карточки, і рідні, поглядаючи на них, носитимуть передачки… А магнітофон був увімкнутий давно.
Кланяючись, спотикаючись і розсипаючи люб'язні вітання, у дверях з'явився ще один завмаг. Доки він наближався, на обличчі товстуна згасало щось подібне до посмішки, яка з'явилася була тоді, коли одержував сто двадцять п'ять карбованців. І коли черговий завмаг зайшов до кабіни, перед ним знову були злі, колючі очиці і жорстоко стиснуті губи.
— Здрастуйте… Боже вам поможи…
— Що-що? Помогти? Ба, чого зажадав, халамидник! Може, тобі свою зарплату віддати, зоставити дітей голодними, голими, босими…
— Даруйте… Але я сказав… боже поможи…
— Гляди бува! Допоможе він тобі! Чого треба, кажи!
— Та от… по товар приїхав, ака…
— Що ж, гаразд. Дам я тобі цукру.
— Так свого ж цукру нікуди дівати: котрий уже місяць тільки цукор і видаєте мені.
— Ну бери тоді мішків сто солі.
— Навіщо мені сіль? Себе солитиму чи що?!
— А в мене більше нічого немає.
— Я чував, що вчора привезли апельсини, індійський чай. Ось і давайте ці товари, ото зрадіють покупці.
— А мене? Мене хто порадує, питаю?
— Вас хай ваша дружинонька порадує.
— Ти ще грубіяниш? Нічим не можу допомогти тобі, склад порожній.
— Апельсини і чай привезли вчора. Знаю достеменно.
— Але щоб привезти їх, ми дуже витратились…
— Нісенітниця!
— Геть звідси!
— Я буду скаржитись, дійду до обехеес!
— Геть звідси, тобі сказано! Ти ганьбиш високе звання працівника радянської торгівлі! — Грюкнувши кулаком по столу, товстун підвівся з стільця. Він, широко розкинувши руки, пішов на завмага, ніби хотів спершу на прощання обняти його, а потім задушити. — Як смієш ти ставити під удар виконання державного плану, відмовлятися брати ті товари, що є на складі! Тебе треба притягти до відповідальності, твоє місце не за прилавком, а у в'язниці! Ти хапуга, що наживається за рахунок чесних радянських покупців!
— Е, не репетуй! Тут немає дурнів, які клюнуть на твою базіканину, дадуть тобі хабара! — Хлопець-завмаг був, видно, міцненький горішок, не з полохливих, таких на бога не візьмеш: стиснув досить-таки важкенькі кулаки, стояв, набичившись.
— Геть, кажуть тобі!
— Не кричи, задихнешся. Мої працівники чесно трудяться, жодної копійки з них не візьму, ти розумієш? І своїх не дам — дома восьмеро дітей, як маку, сидять. І були б — не дав! Я тебе питаю, ти відпустиш товар чи ні?
— Не одержиш…
Раптом завмаг схопив важкеньку товстунову рахівницю, підняв її над головою.
— Ну гаразд! Приб'ю тебе, то хоч за діло сяду — погань знищу!
Товстун раптом обм'як, позадкував, упав на стілець і вдавано зареготав:
— Поклади на місце рахівницю, божевільний! Адже я тільки пожартував. Скільки тобі треба чаю?
— Чотири ящики.
— А апельсинів?
— Скільки дасте.
— Але ж не можна бути таким серйозним, геть жартів не розумієш. Як у тебе дома, дітки живі-здорові?
— Так, живі. І здорові.
— А дружина й досі вчиться?
— Вчиться.
— Я тобі, друже, все видам, але ти повинен підкинути мені хоч двадцятку. Якщо я нічого з тебе не здеру — неодмінно захворію. Пожалій мене…
— У мене немає ані копійки!
— Дай хоч карбованця, щоб я зміг пообідати.
— У мене в кишені нічогісінько, крім автобусних абонементів.
19
Тут — у значенні шановний.