У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Я виявив хіть піти подивитися на сингалезців, один з яких обізвав пані Блатен дурепою. Вони мене аж ніяк не цікавили. Але я подумав, що дорогою до Зоологічного саду і назад ми проїдемо Акацієвою алеєю, де я колись милувався на пані Сванн, і що, може, мулат, приятель Коклена, при якому я ні разу з нею не привітався, побачить, як я сиджу біля неї у вікторії.

Поки Жідьберта одягалася, панство Сваннів з особливою втіхою розповідало мені, яка доброчесна їхня донька. Те, що помітив за нею я сам, здавалося, підтверджувало їхню опініїо: я бачив — і про це саме говорила її мати, — що вона жаліла, шанувала не лише подруг, а й челядь, усіх убогих; її бажання втішити їх і обава вразити когось виявлялися навіть у дрібницях, часто для неї досить утяжливих. Вона власноруч приготувала подарунок для нашої знайомої перекупки з

Єлисейських Полів і пішла їй вручити у снігопад, воліючи не розводити тяганини. «Ви не уявляєте, яка це славна душа, бо вона потайлива», — казав її батько. Вона була мале курча, та вже летюче, і здавалася розсудливішою за своїх батьків. Коли Сванн хвалився тим, які високі зв'язки у його дружини, Жільберта одверталася й мовчала, не виказуючи ніякого осуду, бо вважала, що батько стоїть поза всякою критикою. Якось я згадав про панну Вентейль, і вона мені сказала: