Я вмію стрибати через калюжі

Він ніколи ні з ким не сварився, але, висловивши свою думку, твердо її дотримувався.

Батько Джо служив у місіс Каррудерс — виконував різні роботи в маєтку; щодня на світанку він проїздив повз наші ворота на конячці, яку звали Тоні, а додому повертався, коли вже вечоріло. Тато казав, що старий Кармайкл — найпорядніша людина в усій окрузі. Місіс Каррудерс платила йому двадцять п’ять шилінгів на тиждень, але п’ять шилінгів вираховувала як орендну плату за будинок. Разом з будинком Кармайкли орендували акр землі під город, а ще вони тримали корову.

Місіс Кармайкл була маленька худорлява жінка. Волосся вона зачісувала гладенько, на проділ, і збирала в тугий вузол на потилиці. Вона прала білизну в цебрах, зроблених із розпиляних навпіл діжок, і завжди мугикала одну й ту саму пісеньку. Ця проста і приємна пісенька була сповнена тихої радості. Літніми вечорами, коли я йшов гаєм до будинку Кармайклів, ця пісенька линула мені назустріч, немов вітаючи мене, і я завжди зупинявся послухати її.

Коли ми збирали гриби, місіс Кармайкл робила з них соус. Вона розкладала їх рівними рядочками на блюді й посипала сіллю. За якийсь час під шапками грибів проступали дрібні рожеві крапельки соку — з нього й готувалася приправа.

Місіс Кармайкл розводила курей, качок, гусей і відгодовувала кабанчика. Коли кабанчик виростав, містер Кармайкл забивав його, клав у ночви з гарячою водою, зшкрібав з нього щетину, солив і вішав у маленькому наметі, зробленому з лантухів. На долівці намету він розпалював багаття із зеленого гілля, що давало багато диму. Так кабанчик робився шинкою, й містер Кармайкл завжди пригощав мого батька, який запевняв, що зроду не куштував нічого смачнішого.

Коли я приходив, місіс Кармайкл зустрічала мене привітною усмішкою й казала:

— A-а, це ти! — І додавала: — Зажди-но хвильку, зараз я дам вам з Джо по окрайцю хліба з повидлом.

Здавалося, вона не помічала моїх милиць — у всякому разі, ніколи не згадувала про них. Вона ніколи не дивилася ні на них, ані на мої ноги чи спину. Вона дивилася завжди мені в очі.

— Збігай-но приведи Джо, — казала вона мені. Або: — З отими кролями і отим полюванням ви з Джо добігаєтеся, що з вас лишаться самі кістки. Ану сідайте попоїжте.

Я часто мріяв про те, щоб їхній будинок зайнявся — тоді б я кинувся у полум’я і врятував місіс Кармайкл.

У Джо був братусь Енді, який ще не ходив до школи. Джо мав доглядати його, і ми з Джо вважали це великою морокою.

Білявий Енді бігав хутчіш за кенгурового щура. Джо тільки те й робив, що ловив його. До того ж, Енді був верткий, мов заєць. Він пишався своєю спритністю й іноді навмисне кидав у Джо кізяками, щоб примусити брата поганятися за ним. З Джо був кепський бігун, але, погнавшись за ким-небудь, він біг не зупиняючись, мов собака, що взяв слід. Та коли Джо намірявся вже схопити малюка, той здіймав такий вереск, що мати прожогом вискакувала з пральні.