Гілея

Не думала й не гадала Марина, що стільки гостей прийде на їхнє з Парамоном весілля. Спочатку хотіла в хаті накрити стола, а потім довелося витягувати його на подвір’я, бо люди все підходили. Матвій Карагач зняв зі свого горища кілька прадавніх дощок і збив з них щось схоже на високий поміст, до нього згодом було припасовано ще й кілька сусідських столиків. Хутірські та лісгоспівські молодиці з самісінького ранку чаклували біля печі, допомагаючи Марині.

Сходилися гості, поздоровляли Марину, чоловіки вмощувалися біля плоту й чадили махоркою, чекаючи частування. Прийшли з бурової Каїтан з Ільком Сторожуком, хоча директор не одразу й погодився.

— Розсадник у мене горить, а вони весілля.

— Треба вам прийти, Степане Стратоновичу, — сказав Ілько.

— Чого я там не бачив? У мене печінка хвора і... розсадник горить...

— А тут, може, людське щастя народжується, так що директор мусить бути, — зауважив Ілько, — Ось генерал Чоботар, к приміру, теж зайнятий чоловік, а приїде...

— Генерал? — перепитав Каїтан. — Нема в нього роботи, то буде по весіллях їздити.

— І Запорожний зостався, — переконував Ілько. — Не можна Марину й Парамона зобидити, Степане Стратоновичу, тут в усьому праця їхня тяжка лежить.

Ну, якщо генерал буде, подумав Каїтан, то треба зайти. Змарнів і постарів за ці дні Каїтан. Згадував свою роботу і колишнє життя як прекрасний сон: сидиш собі в облземвідділі, папери підписуєш, по телефону дзвониш, а за вікном — садочок, річечка... у відрядження поїдеш, так не на вік же, повернешся за кілька днів, Юля чекає... Вечорами у парк ходили... А тут — ні дня, ні ночі. Живеш в якійсь комірчині, їси чортзна-що і цілими днями ходиш по цих пісках під пекучим сонцем, яке, здається, і не заходить тут. Передають по радіо, що на півночі й заході України ідуть дощі, осінь настає, а тут мовби вічне літо. Одне слово, Африка, як каже Ілько Сторожук.

Дивак цей Ілько, міркує Каїтан. Що він думав, коли, залишивши свої зелені Семидоли, приїхав сюди зі своїм взводом? Міг же відмовитися, інвалід, діти... Ні, приїхав. На другий день уже й дружину на роботу послав і сам крутиться в лісництві, як муха в окропі. Жодного разу не чув од нього скарги Каїтан. Хоч коли б устав Степан Стратонович, хоч коли б появився на ділянках Сторожука, — Ілько вже на роботі. Порожній рукав запхнутий за пояс, щоб не теліпався, в кишенях повно якихось книжечок і газет: як тільки випадає вільна хвилина — Сторожук читає. Це стало його пристрастю, наче щойно навчився грамоти. Розповідали Каїтану, що Ілько ніби якось ішов у лісництво, читаючи на ходу, бо дорога далека, а степ рівний — не спотикнешся; читав, читав, коли дивиться: річка. До Дніпра дійшов. Може, й вигадали, що до Дніпра, але те, що кілометрів з десять по степу пройшов, то правда.

— Колись, Ільку, — сміялася Тетяна, — зачитаєшся й додому не вернешся.

— Треба мені, Таню, все знати, бо це я для тебе просто Ілько, а люди приходять до мене, як до партійного, значить, групорга... Мені й агітацію всяку треба вести і пропаганду. Ось, скажімо, сьогодні питає мене Охрім: що таке «план Маршалла»? От і розкажи йому.

— Видно, якийсь маршал план видав, може, Жуков? — сказала Тетяна.

— Еге, — махнув рукою Ілько, — попала пальцем в небо. Добре, що Запорожний розказав, а так довелося б Охрімові вік прожити й не знати про цього хитрого буржуя...

Каїтана захоплювали Сторожукова розважливість і спокій, поєднання природного розуму й солдатської витримки. І якщо говорити правду, то Степан Стратонович почуває себе перед Сторожуком винуватим, чесно подивитися йому у вічі не може, бо не полишає Каїтана думка втекти (підленька думка, але свердлить вона мозок) з Овечого і, мабуть, Ілько знає про це.

Каїтан попросив Запорожного, щоб той перед від’їздом визначив ділянки, на яких не прижилися саджанці.

— Зроби це для мене, Іване Трифоновичу.

— Ви ж перевіряли з комісією, — здивувався Запорожний. — Собі не довіряєте?

— Ні. Хочу докопатися, хто ж має рацію: Мартинюк чи Вигдаров?

— По-вашому, Мартинюк, — відповів Іван. — Ви ж про це заявили на бюро... Чого ж засумнівалися тепер?

— Знаєш що, Іване, — Каїтан поклав руку йому на плече, — така ситуація... Скажу тобі чесно, що я зараз не можу відрізнити ділянки, які залісені по методу Мартинюка, а які по Вигдарову...

— Торішні можна, — сказав Запорожний, — з торфом — ріст інтенсивніший, але весняні... Краще перенесли посуху ті, які ми посадили за методом Вигдарова.