Селінджер Дж.9 оповідань [UK]

Але бувало і гірше. Так, одного дня, десь через тиждень чи два, виходячи з готелю «Рітц», де ми з Боббі зупинилися на невизначений час, мені здалося, що з усіх автобусів у Нью-Йор-ку познімали геть усі сидіння й виставили їх на вулиці, де на повну розгулялася гра «займи стілець». Припускаю, що погодився би взяти участь у грі, коли б отримав спеціальне розпорядження манхеттенської церкви, яка б гарантувала, що всі інші учасники гри шанобливо стоятимуть, аж доки я не займу стілець. Коли я допетрав, що жодного розпорядження такого типу не отримаю, я вжив миттєвих дій: почав молитися, щоб місто повністю вичистили від людей, молитися за дар бути на самоті-і-і — це єдина нью-йоркська молитва, яка дуже рідко губиться чи потрапляє під сукно, і миттєво все, чого я торкався, перетворилося на суцільну самотність. З ранку та до обіду я відвідував — лише фізично, бо ненавидів її, — школу мистецтв на розі Сорок восьмої та Лексинґтон-авеню. (За тиждень до того як ми з Боббі поїхали з Парижа, я отримав три перші премії на Національній виставці для молоді, що проводилася у Фрайбур-зькій галереї. Протягом усієї довгої подорожі до Америки я постійно дивився у дзеркало в каюті, щоб занотувати жахливу фізичну подібність до Ель Греко). Тричі на тиждень, після обіду, я зазвичай сидів у кріслі дантиста, де протягом кількох місяців мені вилучили вісім зубів, три з них — передні. Двічі на тиждень, у другій половині дня, я зазвичай проводив, тиняючись галереями мистецтв, частіше за все — на П’ятдесят сьомій вулиці, де я тільки що не плював ся у відділах американського мистецтва. Ввечері я частіше за все читав. Я придбав повну серію класичної літератури видавництва Гарварда — головним чином, через те, що Боббі заявив, ніби в нашому номері-люкс місця на неї не вистачить, — і завдяки природній упертості подужав усі п’ятдесят томів. Уночі я майже завжди встановлював мольберт між двоспальними ліжками в кімнаті, де мешкали ми з Боббі, й малював. Лише за один місяць, якщо вірити щоденнику 1939 року, я написав вісімнадцять картин олією. Треба відзначити одну важливу деталь: сімнадцять із них були автопортретами. Однак іноді — мабуть, у ті часи, коли моя муза вередувала, — я відкладав пензель убік і малював карикатури. Одна з них і досі в мене збереглася. На ній зображено величезну печеру — рот пацієнта, — над якою завзято працює стоматолог. Язик чоловіка є нічим іншим, як стодоларовою банкнотою, а дантист сумно каже французькою: «Гадаю, кутній зуб ми збережемо, а от язика доведеться позбутися». Цей малюнок був моїм улюбленим.