Екзорцист

Психіатр знову глянув на потворне, викривлене обличчя дівчинки. Його очі гостро світилися від роздумів.

— Чи може вона зробити щось таке, що змусило б тебе її залишити? — Так.

— Можеш сказати, що саме? — Так.

— Ти мені скажеш? — Ні.

— Але ж…

Зненацька психіатр аж зойкнув від болю, з жахом відчувши, що Реґана схопила його за мошонку й стискає залізною рукою. Вирячивши очі, він силкувався вивільнитись, але не міг.

— Семе! Семе, допоможи! — розпачливо прохрипів він.

Суцільний бедлам.

Кріс кинулася до вимикача.

Підбіг Клайн.

Реґана, відкинувши назад голову, зайшлася демонічним реготом, а тоді завила по-вовчому.

Кріс дотяглася до вимикача. Клацнула. Перед її очима немовби мигтіли заповільнені чорно-білі кадри з фільму жахів: Реґана та лікарі звивалися на ліжку клубком сплетених рук та ніг, гримас, криків і прокльонів серед завивання, скиглення й того страхітливого реготу. Реґана рохкала, мов порося, іржала, наче кінь, а тоді плівка побігла швидше, ліжко почало нестямно хитатися й підстрибувати, а очі в Реґани закотилися, і з глибини її нутра вихопився немовби з кров’ю пронизливий крик жаху.

Реґана обм’якла й знепритомніла.

Щось невимовне залишило кімнату.

Якусь закляту мить ніхто не міг поворухнутися. Тоді поволі й обережно лікарі розплуталися. Вони підвелися й заціпеніло дивилися на Реґану, а потім Клайн із непроникним обличчям наблизився до ліжка, поміряв Реґані пульс і, вдоволений результатом, поволі й обережно накрив її ковдрою, після чого кивнув Кріс та психіатрові. Вони вийшли з кімнати й спустилися до кабінету, де впродовж якогось часу всі мовчали. Кріс сиділа на дивані, а Клайн і психіатр — на стільцях навпроти неї. Психіатр замислено щипав себе за губу, утупившись у кавовий столик.

Урешті-решт він зітхнув і глянув на Кріс, погляд якої був сповнений відчаю.

— Що то за чортівня? — прошепотіла вона виснажено й розпачливо.

— Чи ви розпізнали мову, якою вона говорила?

Кріс похитала головою.

— Ви сповідуєте якусь релігію?

— Ні, не сповідую.

— А ваша дочка?

— Ні.

Після цього психіатр іще довго розпитував про все, пов’язане з психічним станом Реґани в минулому, а коли закінчив, мав вельми стурбований вигляд.

— Що ж це таке? — запитала його Кріс, стискаючи й розтискаючи побілілими від напруги пальцями зіжмакану носову хустинку. — Лікарю, що з нею?

Психіатр відповів ухильно:

— Ну, важко ще однозначно сказати, — мовив він. — І, якщо чесно, з мого боку було б украй безвідповідально ставити діагноз після такого короткого обстеження.

— Але ж якісь припущення у вас повинні бути, — наполягала Кріс.

Психіатр поторкав брову, дивлячись у підлогу, зітхнув, а тоді нарешті глянув на неї й сказав:

— Гаразд. Я розумію вашу стурбованість, тому поділюся деякими враженнями. Але не сприймайте це за остаточні висновки, добре?