Лише секунда

Я спізнився на півгодини, що залишалося в межах пристойності. Увійшов, коли всі інші вже зібралися і саме розсаджувалися за столом, виголосив кілька заготовлених фраз для іменинника і теж всівся до столу. Поруч із нею. Майже всі присутні були парами, а вона була одна. І я один. І ми опинилися поруч. Із цього випливав стандартний сценарій: я прислужую їй за столом, розмовляю, запрошую танцювати, трохи залицяюся, і, можливо, це переросте в... У що? Я крадькома повернув голову в її бік, щоби краєм ока вивчити зовнішність. Переросте у кращому разі в знайомство. На більше не варто розраховувати. Вона вочевидь не з тих, хто може просто зараз першою сказати, як її звати, а через годину, обхопивши витонченими руками шию, підставляти поцілункам гарячі губи. А завтра вранці, поспішно надягаючи блузку, чмокнути в лоб і, в стилі голлівудських фільмів написавши на дзеркалі помадою номер телефону, вискочити з квартири і за хвилину сісти в таксі, залишивши на згадку лише солодку млість й свіжий аромат бузку.

Ні, вона інша.

У кращому разі сьогодні вона дозволить пройтися поруч із нею нічним проспектом у бік її будинку. Триматиме руки в кишенях і замислено киватиме у відповідь на мої репліки. Потім пожвавішає і розпочне весело щебетати, завзято сміятися, дивлячись мені просто в очі. Якоїсь миті наші пальці наче випадково зустрінуться — і від цього дотику різкий спазм рушить по руці до грудей, плечей, вдарить у голову, знімаючи з обличчя посмішку і розширюючи зіниці. Ми поспішно, навіть надто поспішно, роз’єднаємо руки і зробимо півкроку назад. Вона вимовить: «Бувай!», підіжме губи, витончено змахне рукою і рушить, щоби сховатися у великому сірому ящику, який називає своїм будинком. Я гарячково підбиратиму слова, втрачаючи душевну рівновагу з кожним кроком, що віддаляє її від мене,. Потім скажу, чи ні — зойкну, занадто голосно для цієї ситуації. Верескну так, що ворона, яка поруч здійснюватиме вечірню прогулянку, злякано підкине крила, готова відлетіти від небезпеки. Звук мого голосу розчиниться безпомічно в повітрі, розпадеться на атоми, що розлетяться весело і агресивно в усі боки, сповільнять свій рух, блиснуть різними фарбами, й, зібравшись в крапельки рідини, тонкими сріблястими струмочками стечуть до землі і поглинуться нею. Ворона лише невдоволено поверне голову в мій бік і, оцінююче оглянувши, продовжить свій шлях. Я плутано почну пропонувати зустрітися, а від остраху, що вона спогорда відмовиться, піт виступить у мене на чолі. Однак вона погодиться і, подарувавши мені останній погляд, на частку секунди довший за звичайний, розчиниться у темряві, полишаючи мене одного з вороною, яка іронічно походжатиме туди-сюди і стежитиме за виразом мого обличчя.