Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Глибоке переконання в святість справи, для якої пролито стільки найдорожчої крови й віра в силу міжнароднього права й справедливість керівного ареопагу найкультурніших народів світа, спонукали уряд ЗУНР не покладати рук, але боротися бодай словом і пропагандою за те, за що боротися збройним чином не стало сил.
Статут для Галичини
В рік по евакуації Львова українськими військами, дня 21 листопада 1919 р. ухвалила Найвища Рада Антанти, непереведений ніколи в життя, проєкт статуту для Галичини, що хоч признавав цю частину нашого краю Польщі, то робив це умовно, з застереженнями, що мали гарантувати відмінність його внутрішнього устрою й державно-правного становища.
Виходючи з переконання, що українсько-польський, збройний конфлікт доводить край до руїни і погрожує дальшими ускладненнями, Найвища Рада прийшла до висновку, що треба запровадити в ньому устрій, який по можности, запевнивби Галичині автономію та особисту, політичну й віросповідну свободу її мешканцям. А що Польща видалася і Антанті єдиною під ту пору державою на сході Европи, якій під силу це зробити, то, вона готова була віддати Галичину Польщі під такими умовами: Польща приймає 25-літній мандат організації й управи територією, якої межі, очеркиені в самому статуті, мають бути означені на місці спеціяльною комісією, зложеною з пятьох представників велйкодержав і одного представника Польщі. По упливі 25 літ Рада Союзу Народів матиме повне право втримати, провірит або змінити цей статут. Протягом того часу, трактати й умови, які Польща заключить, будуть відноситися й до Східньої Галичини. Дипльоматичні й консулярні агенти Польщі, будуть опікуватися закордоном інтересами осіб приналежних до Східньої Галичини. Всі свободи приватної й публичної натури, всі політичні права й права, застережені для меншин і забезпечені польськими законами, обовязуватимуть у Східній Галичині. Грекока-толицький обряд користатиме з тих самих прав, що римо-католицький обряд. Польська й українська мова будуть признані в рівній мірі урядовими мовами Східньої Галичини й користатимуть з тих самих прав. Кожна громада чи муніципальність матиме право рішати, котра з мов чи обі, мають бути мовою навчання в народніх школах. Щож до публичної науки в середніх і вищих школах, законодатна влада належатиме до сойму Східньої Галичини. Не можна буде в Східній Галичині приступати до ніякої систематичної кольонізації при помочі кольоністів, що прибудуть зовні.
Галичина мала дістати однопалатний сойм, вибираний на основі загального, тайного й пропорціонального права голосування, її урядники мали бути, за конечними виїмками, місцевого походження. Контингент новобранців, затягнених до війська в Східній Галичині, мав би творити одиниці, що підчас мира стояли би залогою в Східній Галичині…
Польща, для якої мілітарне опанування краю було достаточною лєгітимацією до його безспірного посідання, не погодилася на антантський проєкт галицького статуту й Найвижча Рада, не маючи сили вимусити згоди, визнала своє рішення про статут за… «провізорично завішене».
Уряд ЗУНР «без землі»
По невдачній спробі Антанти накинути Польщі статут для Галичини, диктатор ЗУНР Евген Петрушевич, створив у липні 1920 р. на еміграції в Відні новий уряд, який старався не проминути ніодної нагоди в ускладнених міжнародних взаєминах, щоби видвигнути справу державної приналежности східньої Галичини й усталити її згідно з так грімко й жертвенно висловленим бажанням її українського населення.
Одним з успіхів дипльоматичної акції уряду ЗУНР було м. і. рішення Ради Союзу Народів з 23 лютня 1921 р. мовляв: «постанови мирового договору про права національних меншин у Польщі, не можуть бути прикладені до Галичини, бо вона лежить поза кордонами Польщі, а постанови про виконування мандатів і контролі Союзу Народів над мандатором не можуть бути прикладені до Галичини, бо Польщі не наділено мандатом завести адміністрацію тої країни; не можна прикладати до цього моменту й приписів гагської конвенції, бо в часі, коли за-ключено конвенцію, Польща як держава, не істнувала; Польща є тільки фактичним, мілітарним окупантом Галичини, якої сувереном є, згідно з 91 статтею договору у Сан Жермен, держави Антанти. Тому то Рада Союзу Народів рішила предкладені їй домагання Української Національної Ради, щодо правного становища Сх. Галичини й відносин у цьому краю відступити Раді Амбасадорів»…