Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско
- Автор: де Лакло Шодерло, Прево Антуан-Франсуа д'Экзиль
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо. Інститут літератури ім. T. Г. Шевченка Національної академії наук України
- ISBN: 978-966-03-5103-5, 978-966-03-6695-4
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско». Краткое содержание книги:
Прощавайте, добродію. Можу запевнити вас, що, якби мені дозволено було любити кого-небудь, я любила б тільки вас. От і все, що я можу вам сказати, і, можливо, це навіть більше, ніж годилось би.
Із ***, 31 серпня 17…
Лист 50
Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона
Так-то, вельмишановний добродію, виконуєте ви умови, на яких я погодилася отримувати іноді від вас листи? І як можу я «не мати причин на них скаржитися», коли ви говорите в них лише про почуття, якому я побоювалася б віддатися навіть у тому разі, якби могла це зробити, не порушуючи свого обов’язку? Втім, якби мені потрібні були нові причини для збереження цього рятівного страху, то, думається мені, я могла б знайти їх у вашому останньому листі. І дійсно, що робите ви, уявляючи, ніби промовляєте апологію любові? Показуєте мені її в найбурхливішому і найгрізнішому вигляді. Хто може хотіти щастя, купленого ціною втрати розуму, щастя, нетривалі радощі якого змінюються у кращому разі жалем, якщо не розкаянням?
Ви самі, у кого звичка до цієї згубної несамовитості має послабляти її наслідки, хіба не змушені визнати, що вона частенько виявляється сильнішою за вас, хіба не ви перший скаржитеся на те, що викликається нею мимовільне сум’яття почуттів? Яку ж страхітливу бурю підніме вона в серці, незвичному до неї і чутливому, тим більше що влада її над ним стане ще сильнішою через величезні жертви, які серце це змушене буде їй принести?
Ви гадаєте, добродію, – або удаєте, ніби думаєте, – що любов веде до щастя, я ж глибоко переконана, що вона зробить мене нещасною, і тому хотіла б ніколи й не чути цього слова. Мені здається, що навіть мова про неї позбавляє спокою, і не менше, ніж почуття обов’язку, мої душевні схильності спонукають мене просити вас, щоб ви зволили більше не згадувати про це.
Врешті-решт, тепер вам неважко погодитися на це прохання. По поверненні до Парижа вам випаде досить багато приводів забути про почуття, яке, можливо, породжене лише звичкою займатися такими речами, а своєю силою зобов’язане лише сільській нудьзі. Хіба тепер ви не там, де поглядали на мене цілком байдуже? Можете ви зробити там хоч один крок, не зустрівши прикладу такої ж легкої готовності до змін? І хіба не оточені ви там жінками, які набагато привабливіші за мене і тому мають значно більше прав на увагу з вашого боку? Мені чуже марнославство, в якому докоряють мою стать. Ще менше у мене тієї фальшивої скромності, яка являє собою лише витончену гординю. І тому я абсолютно щиро говорю вам, що знаходжу в собі дуже мало таких якостей, якими могла б подобатися. Та якби в мене був надлишок їх, я й то не вважала б, що маю досить їх для того, аби прив’язати вас до себе. Просити вас не займатися мною більше – означає тільки просити вас зробити те, що ви вже не раз робили і що ви, напевно, зробили б іще раз найближчим часом, якби навіть я домагалася від вас протилежного.
Лише ця правда, про яку я забути не можу, сама по собі була б досить вагомою причиною для того, щоб відмовлятися вас слухати. Є у мене і тисячі інших. Але, не бажаючи вступати в нескінченну суперечку, я обмежуся тим, що прошу вас, як мені вже траплялося це робити, не говорити зі мною про почуття, про яке я і слухати не мушу, а не те що відповідати на нього.
Із ***, 1 вересня 17…
Лист 51
Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Дійсно, віконте, ви просто нестерпні. Ви поводитеся зі мною так безцеремонно, немов я ваша коханка. Та чи знаєте ви, що я розсерджусь і що зараз я страшенно зла? Як! Завтра вранці ви маєте побачити Дансені, – ви знаєте, як важливо, щоб я поговорила з вами до цієї зустрічі, – і при цьому змушуєте мене чекати вас цілий день, а самі казна-де бігаєте! Через вас я приїхала до пані де Воланж до непристойності пізно, і всі поважні пані визнали, що я «подиву гідна». Мені довелося піддобрюватися до них увесь вечір, щоб їх утихомирити, бо старих сердити не можна: від них залежить репутація молодих жінок.
Зараз уже перша година ночі, а я, замість того щоб лягти спати, чого мені до смерті хочеться, мушу писати вам довгого листа, від якого спати захочеться вдвічі дужче, така мене долає нудьга. Щастя ваше, що у мене немає часу лаяти вас довше. Але не подумайте, що вам пробачено: мені просто ніколи. Слухайте ж, бо я кваплюся.