Зелені мартенси
- Автор: Ягелло Иоанна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-43-3
- Переводчик: Ярослава Ивченко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Зелені мартенси». Краткое содержание книги:
Отилія теж не схожа на своїх однокласників: барвистий одяг, копиця рудого волосся, зайва вага, якою дівчина взагалі не переймається, і улюблені зелені мартенси. А ще — оптимізм, який Отилія-Опта просто випромінює, хоч їй і самій не бракує проблем.
Не дивно, що Фелікс відразу звертає увагу на Опту. Цих двох аутсайдерів швидко поєднає дружба. А може, щось більше?
Врешті ми таки дзвонимо, вмикаємо телефон на гучний зв’язок, але мама зайнята й каже, що зараз не дуже може говорити й подзвонить, коли трошки звільниться. Припускаємо, що сьогодні це навряд трапиться — і не помиляємось.
Наступні вихідні ми теж проводимо без мами. Ну, що ж — ми трохи звикли. Звісно, ці вихідні — особливі, бо в неділю День Усіх Святих. Бабі переживає, що не сходить на могилу дідуся, і навіть хоче їхати, але мені вдається відмовити її, вона, справді, ще досить слабка. Навіть якби ми витратилися на таксі, що було б не надто розумно з фінансової точки зору, бо на Бульку звідси страшенно далеко, просто пройти від брами до могили було б для неї завеликим зусиллям. Я пообіцяв, що ми з Вікою поїдемо, приберемо могилу, покладемо свіжі квіти й запалимо лампадку. Це її трохи втішило.
А я, як кожної суботи, беруся за прибирання дому, бо невідомо-коли знову зробився повний розгардіяш. Усе йде досить непогано, бо в мене чудовий настрій: репетиція в середу була супер, і хоч я не наважився запропонувати Опті піти кудись на вихідних, бо як там не є — свято, але ми й так гарно провели вечір, граючи та балакаючи. Тому мені досі радісно. Я навіть порозкладав усе в кухонних шафках. Гадаю, коли мама врешті повернеться, бо колись же це станеться, їй буде приємно.
Після обіду я обіцяв допомогти Опті з математикою, тож у мене є мотивація. Я помітив, що зовсім інакше прибирається, коли знаєш, що попереду щось приємне.
— У тебе непогано виходить, — хвалить мене бабуся.
— Так, я тепер спец. Може, навіть почну заробляти, прибираючи чужі помешкання.
— Що ж, синку, багато людей так робить, у Польщі, наприклад, працює багато українок, котрі таким чином заробляють на життя.
— Так, українки в Польщі, ми в Німеччині чи Лондоні, цікаво, хто прибирає в Україні? Може, румунки?
— Може, — зітхає бабуся. — Я десь читала, що українки в Лондоні часом видають себе за польок, бо польські прибиральниці мають нібито вищий соціальний статус, ніж українки.
— Дуже надихає. На щастя, мама не мусить прибирати. Краще вже хворих доглядати, правда? Хоча, знаючи її пристрасть до прибирання, це може бути золотою жилою!
На мить западає тиша, а бабуся наче хоче щось сказати, та врешті передумує. Вдає, що шукає окуляри під паперами, які скупчилися на нічному столику.
— Ну, що, — кажу. — Мама… любить порядок!
— Феліксе! Не смійся з того, що мама цінує чистоту. Без неї цей дім заріс би брудом.
— Але якось не заріс, хоч її й немає…
— Ну, не знаю, як би це виглядало з її точки зору. Боюся, те, що для нас чудово, для неї може бути не зовсім.
Я роззираюся по кімнаті. Мабуть, є в цьому зерно правди, скрізь валяються книжки, одяг і якісь журнали. Мабуть, той мамин ген не від бабусі.
— Твоя мама змалку любила порядок. Ми з дідусем навіть сміялися, що це тому, що вона за гороскопом Діва, а Діви нібито великі чепурухи. Коли дідусь був ще живий, вона часто приходила й докоряла нам, що в нас безлад, уявляєш?
Я чудово уявляю маму, як вона хмурить брови й пальцем перевіряє шар пилу в бібліотеці батьків.
— Звісно, але попри все я радий, що хоч вона працює в Німеччині, то не прибиральницею. Одна справа прибирати в себе, інша — у когось.
— Жодна робота не принижує, — заперечує бабуся. — Важливо вміти заробити на життя.
— Ну, так. Але навіщо закінчувати університет, якщо потім не можеш знайти роботу в Польщі й треба заробляти в якійсь чужій країні?
— Ох, Феліксе. Дай боже, щоб така молодь, як ти, прийшла до влади й щось із цим зробила…
— Ну, гаразд. Годі балаканини про прибирання й годі прибирати. У мене вже сил немає, — я змінюю тему. Бо й справді немає, ці шафки висмоктали з мене останню енергію.
— То не прибирай. Увімкни якісь новини по телевізору й подивися зі мною. Ти маєш знати, що у світі робиться, щоб потім мати змогу цей світ змінювати.
Вмикаю TVN 24 й дивлюся. Через п’ять хвилин у мене виникає враження, що цей світ такий страшний, що ніхто й ніщо не В ЗМОЗІ його змінити.
Раптом на екрані з’являється фото дівчинки. Вона може бути Вічиного віку.
«Вчора після обіду на Мокотові, у Варшаві, зникла Сильвія Собчук. Вона вийшла зі школи на вулиці Доманевській, але додому не дійшла. Була вдягнена в сині джинси, темно-синю куртку, на шиї хустка в кольоровий горошок. Якщо хтось бачив дівчинку чи знає щось про її долю, прохання негайно повідомити поліцію. Є підозри, що її викрали».