Зелені мартенси
- Автор: Ягелло Иоанна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-43-3
- Переводчик: Ярослава Ивченко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Зелені мартенси». Краткое содержание книги:
Отилія теж не схожа на своїх однокласників: барвистий одяг, копиця рудого волосся, зайва вага, якою дівчина взагалі не переймається, і улюблені зелені мартенси. А ще — оптимізм, який Отилія-Опта просто випромінює, хоч їй і самій не бракує проблем.
Не дивно, що Фелікс відразу звертає увагу на Опту. Цих двох аутсайдерів швидко поєднає дружба. А може, щось більше?
— Так, мені теж завжди цікаво, чому в білок немає таких пухнастих рудих хвостів, а лише мітелка, щоб змітати невидиму пилюку в повітрі…
— От, власне. Це така відсутність досконалості в природі, — додаю.
— А може, це і є досконалість. Як у житті. Якби все було таке тіп-топ, то ми б, напевно, взагалі цього не зауважували. Може, ми помічаємо, що в неї таке гарне хутро, бо хвіст — гірший?
— Ти філософ.
— Де там! Я просто дивлюся навколо себе.
Отож, у цьому вся Опта. Дивиться навколо й усе, що бачить, поєднується для неї в цілість. Як я їй заздрю!
І тоді, саме в цю мить, починається страшна злива. Білка зривається й мчить десь до свого сховку, як і ми. І тоді, точнісінько так, як я собі це уявляв, я розкладаю парасолю, точніше вона сама розкладається, автоматично, і з металічним хрускотом розкривається над нами, як намет.
— О, з такою парасолею ми можемо тут ще годинами ходити, — каже Опта й усміхається. Хоч я й не бачу її усмішки, я й так знаю, що вона є.
І ми ходимо. Кілька годин. Я навіть не знаю, скільки. Зрештою, нікому б не спало на думку діставати в такий дощ мобільний і дивитися, котра година. І коли ми так гуляємо, я її обіймаю за плечі. І хочу, щоб цей дощ не припинявся. І щоб цей день ніколи не закінчувався.
Опта
Я ніколи не вважала, що в мене сумне життя, але тепер воно стало ще радісніше! Я нічого не боюся: ані математики, ані фізики, ані цих тупих овець, що постійно мене критикують і насміхаються з мого вигляду. Я живу думкою, що в середу в нас репетиція, і ми знову трохи побудемо разом.
Татові вже теж ніби краще, і він навіть почав розсилати резюме в різні місця. А я допомогла йому написати кращий супровідний лист, такий більш позитивний.
— Знаєш, що, — каже він, — у цій ситуації є один плюс.
— Що? — питаю.
— У мене відпустка. Я нарешті виспався й почуваюся вільною людиною.
— Ну, але ж ти справді вільний.
— Ти маєш на увазі Марту? — питає з підозрою.
— Ні, загалом. Адже ми всі вільні.
— Ніби так, але робота в корпорації цю свободу все ж таки обмежує. А зараз я можу, наприклад, в обід піти гуляти… І навіть якщо тимчасово немає з ким…
— Ти можеш піти зі мною.
— От, власне. А якщо говорити про Марту… Я зрозумів, що це й так було не воно.
— Ні?
— Ми все ж були різні. Наприклад, вона не любила котів, — каже він, гладячи Болека і Льолека в себе на колінах. — А так між іншим: як твоя алергія?
— Не знаю, але здається краще. Я вже так не кашляю.
— Може, це була просто застуда.
— Хотілося б.
Тато вмикає якийсь фільм і розслабляється, а я йду до себе порепетирувати. Програю всі пісні по черзі. Мені дуже цікаво, як у нас вийде з Феліксом. І я шалено боюся цього виступу, хоч тепер, звісно, значно менше, ніж якби мені довелося грати самій.
Починаю щось награвати, і раптом у голові з’являється мелодія. А якщо написати власну пісню? Я ніколи навіть не пробувала компонувати, але зараз відчуваю, що все можливо. Звичайно, накидаючи слова в старому зошиті, я думаю про Фелікса. Здається, я закохалася. Навіть напевно закохалася.
Господи, яка ж я сентиментальна. Та саме це я відчуваю. І навіть якщо я сховаю цю пісню глибоко до шухляди, я щаслива, що написала її.
Віка
Пані Новацька вже кілька разів питала, коли мама прийде до школи. Або бабуся. Я їй увічливо пояснила, що бабуся погано себе почуває після операції, а на маму потрібно ще трохи почекати. Сподіваюся, що мама все ж приїде на мій день народження, зрештою, він буває лише раз на рік.
Якщо в мене колись буде дитина, хоч після того, що діється в моїй родині, цього зовсім не хочеться, я обов’язково влаштовуватиму їй найкращі дні народження у світі. Там, де вона забажає. У боулінгу чи в МакДональдзі, чи навіть у басейні. І даруватиму омріяні подарунки. У мене таких кілька: «конверси», Пенні-борд, комп’ютерні ігри… Ну, і, звісно якісь класні шмотки ніколи не завадять, бо наразі в мене лише одні пристойні джинси й кілька футболок, які мені подобаються, усе інше якась фігня. Мама, мабуть, хотіла б, щоб я носила футболки із кроликами. Вона взагалі не помітила, що я вже підліток, і продовжує ставитися до мене, як до дитини.