«Ілюстрована Історія України»

39. Король Данило

Старе житє політичне, громадське й культурне після упадку Поднїпровя мало у нас захист і прибіжище тільки в Українї західнїй, в державі Галицько-волинській. Саме тепер вийшла вона з внутрішніх замішань, стала міцною, сильною, одностайною. Скоро по Батиєвім поході, 1245 р. Данило з Васильком погромили останнього претендента на галицький стіл, князя Ростислава, зятя угорського короля, котрого Угри підтримували против Романовичів, і по сїм настав спокій. Данило взяв собі Галичину, Василько Волинь, але як перед тим так і потім брати жили в незвичайній згоді і тіснім порозумінню, так що того поділу між ними не було слїдно й обидві землі були властиво одною сильною, одностайною державою. Татарський погром пролетїв над нею, починив руїну по дорозї, але не захитав тутешнього устрою й тутешніх відносин. Навіть питаннє про татарську зверхність—чи має хан і орда Татарська вдасть також над західньою Україною, якийсь час зіставала ся невиясненою. Але не довго. Десь в р. 1245 Татари прислали до Данила, аби віддав Галич якомусь иньшому князеви, що випросив собі від Татар грамоту на галицьке княженнє. Данило побачив, що як він не поклонить ся ха-нови, не признає зверхньої власти його над собою, то Орда знайде на нього якогось претендента і не дасть йому спокою. З стидом і жалем мусїв їхати в Орду й поклонити ся ханови. Хан прийняв його з честю, але дав йому почути свою власть. З гірким чутем оповідає вірний Данилови літописець, як хан, частуючи Данила кумисом, казав йому:

Ти вже тепер наш, Татарин! пий же наше пите. Данило дістав від хана подвержденнє своїх прав на свої землі, але за те мусїв признати себе татарським — холопом, підручником.

„І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини, плакали ся з його обиди, але ще й більше тішили ся, що вернув ся цілий".

Хоч гірко й соромно було Данилови кланяти ся Татаринови, але за те ся подорож дуже зміцнила його становище. НЇхто з сусідів не важив ся тепер зачіпати ся з Данилом, щоб не накликати на себе Татар, перед котрими тоді трясла ся ціла Европа й боязко наслухувала, чи не збирають ся вони новим походом на захід.

Данило одначе не мирив ся з підданством Татарам і ждав тільки хвилї, щоб скинути його з себе та вирвати з татарських рук Київщину. Рух тамошніх громад против князівсько-дружинного устрою вважав він дуже небезпечним для себе, тим більше що Татари пробували поширити той рух також в галицько-волинських землях і знаходили до того охочих. Тому Данило вважав доконче потрібним зломити сей рух і татарську зверхність, що на тім руху опиралась. Під час своєї подорожи до Татар Данило стрів ся з послами від папи, що їхали до хана, і ті богато йому наговорили, як то папа збирає для боротьби з Татарами всї християнські держави Европи. Вони радили удати ся під опіку папи і Данило в братом справді почали переговори з папою, щоб дістати від нього поміч. Але папа помочи не міг дати, натомість заохочував прийняти віру католицьку, себто змінити те в чім ріжнила ся від неї віра православна, а для заохоти обіцяв Данила коронувати королем. Данило на корону не дуже лакомив ся, та й Татар бояв ся роздражнити, але родина намовила його, і 1253 р. папський легат (посол), що приїхав з короною, коронував Данила в Дорогичинї. Але побачивши, що помочи від папи не дістане, Данило скоро залишив зносини з папою, тим більше що ті переговори про прилученнє Українцїв до католицької церкви будили невдоволеннє серед громадянства. В докір Данилови і його зносинам з папою оповідали про його батька Романа, що йому теж папа давав корону й обіцював поміч „меча святого Петра", але Роман на те не звабив ся: він показав свій меч папському послови й сказав, що поки має власний, чужого меча не потрібує.