Битi є. Макар
- Автор: Дашвар Люко
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1282-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Битi є. Макар». Краткое содержание книги:
— Ну…
— Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…
— Перший?
— Десь так! — нахабство проривається хльосткою фразою — на!
— Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? — Новаковського важко вибити з колії.
— Ні. Все моє…
— Кому ти триндиш?
Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»
— Ну… Добре. Ближче познайомимося — розкажеш…
— Може…
Над гускою — муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» — Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне — й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?
— Саша… — Новаковський вимовляє Макарове ім’я демонстративно зворушливо. — Саша… — повторює підозріло. — Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?
Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?
— Не напружуй мене, Сашо! — наливається Новаковський. — Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!
— Не хотів, щоби ви знали…
— Та ти страху не маєш, покидьку! — шаленіє ніжний тато. — Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.
— Ви не розумієте! — плює механік. — Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.
Муха жере гуску — людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку — на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»
— Так… Досить! — Не Макарові. Спогадам. — Потеревенили, й годі.
— Добре…
— Що «добре»?! — знову не втримується. — Ти уважно слухай… Сашо!
Макар не відводить погляду.
— Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я — не проти…
— Добре…
— Що «добре»?! — аж тремтить. — Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…
— Згода.
— Що ти так швидко на все погоджуєшся?! — Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.
— Не на все…
— Правда? І що мені зась?
— Не покину…
— Нані?
Киває. За-араза!
— Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… — Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці — а-на! Муху бив. Промазав.
— Отже, так… — наважується. — У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?
«Авжеж! — подумки смикається механік. — Пересплю з Нані — загризеш, не подавишся!»
— Безумовно.
— Дивись… Слово — закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?
— Безумовно, — повторює приречено.
Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»
Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами — хоч вий. Уже і вітер помагати взявся — підняв куряву, підганяє — цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить — і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.
Макар від Оболоні до цирку скоріше би пішки добіг. Учепився в кермо, сумніви шкрябають: Нані не дочекається… Не дочекається, піде! А тут ще Марта скалічена жалів додає.
— Сашенько… — у слухавку. — Мені зле…
— Сонце! Я — на розрив! — нервово. — На фабриці аудит, а тут ще Новаковський…
— Новаковський?! — Голос Марти жвавішає.
— Так! Викликав мене до себе.
— Навіщо?
— Та нюанси… в нашій справі… — нейтрально. Марта сто разів нагадувала: по телефону про держзамовлення краще не базікати. — Приїду розкажу.
— Ти уже їдеш? — знов жалібно.
— Та де! У заторі стирчу! А мене аудитори на фабриці чекають. Уявляєш?
— Безумовно!
— Потерпи, сонце. Скоро буду…
Марта муркоче щось, додає обережно:
— Ти ж зателефонуєш перед тим, як їхатимеш?
Він усе розуміє. Недарма ж понад рік при старому тілі!
— Чекаєш ще на когось? — питає нахабно.
— Бог з тобою, Сашенько! Просто тепер мені треба час, щоб… до дверей дістатися.
— Вибач, — спустошується швидко, наче повітряна кулька. — Зателефоную. Безумовно.
Наче сигнал. Перебирає номер. Відгукнися, Нані… Довгі гудки. Довгий шлях… О пів на п’яту вечора «кіа» механіка врешті дошкреблася до апартаментів біля цирку. До під’їзду біг. А квіти? Чи цукерки якісь? Порожні руки тільки тим і гарні, що не мають банальностей. Хай вона дочекається… І — тпру-у… Наче хто за віжки смикнув. На лавці біля під’їзду сиділа Нані… Красиво так сиділа, їй-Богу. Наче геть не тут, наче до неба линула. Й ані грози в очах, ані роздратування, ані суму. Вуста ледь розтулені. Повітря не буває веселим чи злим — тільки живим і справжнім.